Оригінал на LB.ua від 7 січня 2023
Автор: Катерина Амеліна, кореспондентка LB.ua
На фото: Юрій Отруба
Повномасштабне вторгнення не завадило Україні відправити в Антарктиду 27-му наукову річну експедицію на станцію “Академік Вернадський”. Команда з 14 учасників на чолі з геофізиком Юрієм Отрубою в березні вирушила з України до Чилі, щоб звідти єдиним українським науково-дослідним криголамом “Ноосфера” дістатися до острова Галіндез, де чекали перезмінки колеги з попередньої експедиції.
Юрій — один з найдосвідченіших українських полярників. Уперше вирушив до Антарктиди у 2009 році. Тоді, пригадує, думав: “Краще залишався б вдома, в теплі”. Та робота серед крижаних краєвидів і природи все ж захопила його.
LB.ua поговорив з Юрієм про святкові традиції на “Вернадському”, про роботу станції після 24 лютого, про російських колег і ставлення наукової спільноти до них, а також про те, чому на станцію досі не пускають туристів.
Українці час від часу навіть на відстані примудряються пересваритися за найменшого приводу. Як вам у замкненій спільноті вдається побудувати командну роботу так, щоб мінімізувати конфлікти?
Я зимував не раз і маю з чим порівнювати. Ми вибудували певні правила та обов’язки, які прописуємо на початку зимівлі. Є спільні обов’язки — ходимо на чергування, денне та нічне. Під час чергування людина стежить за життєдіяльністю станції. Основна робота: пильнувати за дошкою виходу зі станції, бо коли покидаємо приміщення — всі записуємось, а також пишемо час прибуття. Так ти дивишся, чи вийшов уже час людини, і якщо вона ще не повернулася – зв’язуєшся з нею по рації, щоб запитати, буде вона далі на виїзді чи повертається. І, звісно, черговий допомагає кухарю, накриває на стіл.
Також у нас є п’ятничні прибирання спільних місць, це робить уся команда разом. Це все розписано, щоб потім не було ніяких претензій ні в кого. А якщо є якісь колективні завдання чи питання, то я виношу їх на загал під час обіду чи вечері. Тобто мій принцип такий: ми все обговорюємо і погоджуємо з колективом, щоб усі були в курсі і задоволені.
Звісно, бувають дрібні конфлікти, але їх теж намагаємося відразу обговорити. На початковому рівні їх набагато простіше вирішувати, ніж коли ті вже накопичилися.
А зараз у нас антарктичне літо (оскільки Антарктида – в Південній півкулі, то пори року там протилежні до того, що маємо в Україні: влітку в них зима, взимку — літо, весна і осінь, відповідно, теж навпаки. — LB.ua), погода чудова, тварини повернулися, і науковці вже їздять на більшу відстань за відборами для досліджень. Тобто всі вже більше зайняті, і це трохи розслаблює. Бо взимку, коли ти замкнений на невеличкому острові, кілометр на кілометр, у тебе за вікном сніг, похмура погода, то це впливає на психологічний стан, наростає напруження.
Чи грає роль під час відбору громадянська позиція кандидата? Бо, підозрюю, зимувати з людиною, в якої “не все так однозначно” — непосильне випробування.
Найімовірніше, прямо про таке не запитують на відборі. Мене, наприклад, не питали. Але все ж, думаю, якби були якісь виразні суперечності в громадянській позиції, то той самий психолог зауважив би.
Вважаю, що в колектив потрібно брати людей, які підтримують Україну і можуть відстоювати свою громадянську позицію. У нас, наприклад, у цю зимівку є волонтер з Луганщини, який на рідній землі в чорних списках окупантів, а сам переїхав на підконтрольну частину України після 2014 року і допомагав у боротьбі.
Полярники часто беруть участь у допомозі Україні навіть на відстані: проводять благодійні аукціони, онлайн-екскурсії, забіги на підтримку полонених. Хто це ініціює, чиї це ідеї?
Це буває по-різному. Іноді ініціатива йде від самих полярників. Наприклад, наш біолог Сергій Глотов за своїм другим покликанням — фотограф, а третім — волонтер. Він проводить благодійні фотовиставки для збору на ЗСУ. А лікар минулої, 26-ї УАЕ Андрій Хитрий ініціював проведення в Антарктиді Марафону, який ніхто не хоче бігти, мета якого – привернути увагу міжнародної спільноти до російської агресії на сході України.
Часто такі ідеї пропонують колеги з Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) – провести онлайн-включення чи долучитися до акції, то теж не відмовляємось.
Також є українські полярники, які пішли воювати. Ми теж намагаємось їх підтримувати. Зокрема, НАНЦ провів уже два благодійні аукціони, щоб придбати їм необхідне обладнання. Для цих аукціонів ми надавали артефакти та робили віртуальні екскурсії станцією.
Скільки полярників пішло на війну? Чи підтримуєте з ними зв’язок?
Загалом у лавах Сил оборони України зараз 15 полярників (це не рахуючи ще багатьох людей, які допомагають як волонтери). Враховуючи, що в Україні за всі роки кількість учасників експедицій була десь до 300 людей, це досить великий відсоток. Тільки з минулорічної експедиції це чотири людини.
Зв’язок тримаємо. Більш тісно з тими, з ким сам зимував. Також у нас є група в соцмережах, де дізнаємося, як там справи в наших, які новини, чи потребують вони чогось.
Події 24 лютого й опісля вплинули на роботу станції?
Вплинули насамперед на логістику перезмінки: ми мали вилітати з України 28 лютого, але через повномасштабне вторгнення довелося виїжджати пізніше через Варшаву. Дуже допомогло, що ми тоді вже мали власне судно і в цьому ні від кого не залежали. Воно якраз було на шляху до Чилі (криголам “Ноосфера”, який Україна купила у Великої Британії 2021 року. — LB.ua).
Судно забезпечило перезмінку на нашій станції, а також польській базі “Арцтовський” (до речі, поляки відмовилися від російського корабля, винайнятого ще до 24 лютого). Водночас через війну довелося суттєво скоротити наукову програму, заплановану на перший рейс “Ноосфери” в Антарктиду.
Якщо ж говорити про основну роботу станції, то на неї війна майже не вплинула. Ми й далі виконуємо ті наукові завдання, які відбуваються з року в рік, забезпечуємо всі важливі вимірювання та дослідження.
Однак НАНЦ мав багато планів розвитку досліджень і впровадження нових наукових програм. Через обмежене фінансування це все поставили на паузу. Як і масштабну модернізацію “Вернадського”, яку почали кілька років тому, вперше з часів передачі нам станції від британців. За цей час вдалося зробити чимало важливих речей, але й багато було планів. Зараз до нас прямує технічний загін фахівців, які мають завершити невідкладні роботи, щоб забезпечити нормальну зимівлю наступної експедицій. Але подальша модернізація під великим питанням.
10 жовтня ударом російської ракети по центру Києва було сильно пошкоджено офіс НАНЦ: у ньому немає вікон, бетонними стінами пішли тріщини, пошкоджено майно Центру. На щастя, ніхто з людей не постраждав.
А ще війна, звісно ж, вплинула на нас психологічно: ми всі хвилюємося за рідних, які залишилися в Україні, переживаємо за захисників, за перебіг війни. Хтось переживає більш емоційно, хтось — менш, тримає це в собі.
Хотіла запитати, як воно — жити за понад 15 000 кілометрів від росіян, але у вас же, здається, неподалік є російська станція.
Так, російські полярники в цьому регіоні є. Але до них десь 350-400 км по воді, це на судні близько доби йти.
Звісно, ми з російськими полярниками не контактуємо. У нас з іноземними колегами є традиція на глобальні великі свята, як Новий рік, Різдво, Мідвінтер (Midwinter — свято південного зимового сонцестояння, яке в Антарктиді відзначають 21 червня. — LB.ua) вітати один одного. То росіян ми не вітаємо і ніяких стосунків з ними не підтримуємо.
Напередодні та після початку масштабного вторгнення попередня експедиція надсилала звернення на російські станції із закликом публічно виступити проти війни. Але якщо спершу листи ще відкривали, то потім вони взагалі перестали доходити.
У вас досвід зимівлі з 2009 року. Наскільки тісно українські полярники співпрацювали з російськими, чи змінилося це після 2014 року?
Найімовірніше, що були якісь спільні публікації до 2013-го. Але спільного напрямку роботи з їхніми полярними станціями в “Академіка Вернадського” не було. Тобто наші полярники туди не їздили і з росіянами наукових робіт не проводили.
Чи змінилося ставлення наукової спільноти в цій сфері до російських науковців, і як це проявляється?
Звісно, змінилося. І до науковців, і до решти росіян. Наприклад, до пандемії наша станція приймала і наукові судна, і туристичні. 2009 року причалювали і російська команда, і туристи. Тоді до них було ставлення, як і в українця до росіянина вдома — як до сусіда, до брата.
Коли Росія вторглася на Донбас і в Крим 2014 року, ставлення до росіян однозначно погіршилося: їх приймали в складі іноземних груп, але нічого не обговорювали, це були суто дипломатично стримані відносини. А з початком повномасштабної війни до росіян уже почали ставитися геть негативно. І думаю, що ще дуже довго росіяни в нас на станції будуть небажаними гостями.
А що кажуть іноземні колеги?
Складно оцінювати, але в іноземців до росіян також ставлення змінилося — з’явилися вимоги до наукової співпраці, наукових видань, до них же також застосовують санкції.
Так російська наука деградує: всі їхні вузи потрапили під санкції Євросоюзу; тих, хто суміщав наукову роботу в ЄС, їх звільнили звідти. Також через санкції росіянам практично неможливо приїхати на конференцію в ЄС.
Якщо росіяни не братимуть участь у дослідженні Антарктиди, це буде велика втрата?
Думаю, що Росія – це не та країна, на якій тримається наукова діяльність в Антарктиді. Пригадаймо навіть період, коли СРСР розвалювався: і Україна, Білорусь, інші країни просили Росію, щоб вона надала бодай одну станцію з тих, які успадкувала від Радянського Союзу і які, власне, будували всі разом. Їх було більш ніж десять. Росіяни всім відмовили і забрали всі станції собі.
На сьогодні з тих станцій працює менш ніж половина — п’ять. Підтримувати науку на високому рівні надзвичайно важко,бо в неї потрібно вкладати великі гроші. Наприклад, США мають лише три цілорічні станції, але вкладають у них більше ресурсів. І в результаті мають набагато вищу якість досліджень, ніж Росія, яка намагається утримувати більше станцій.
Тому значного впливу або якоїсь кризи наукової діяльності, якщо Росії в Антарктиді не буде, не станеться. Думаю, що ми цього навіть не помітимо.
З ким з іноземних колег українські полярники співпрацюють найтісніше?
Звісно, з британськими колегами. Вони поряд — за 300 км на південь від нас — і коли пропливають, то завжди можуть відвідати нашу станцію.
Плюс оскільки це була їхня станція (станція “Академік Вернадський” до 1996 року називалася “Фарадей”, британський уряд передав її безкоштовно Україні. — LB.ua), упродовж перших 10 років ми зобов’язалися виконувати ті наукові завдання і роботи, які вони виконували до передачі станції — геофізичні, метеорологічні — і передавали ці дані їм. Згодом країни підписали продовження цього меморандуму. І ми досі продовжуємо деякі початі ними ряди спостережень і ділимося певними науковими даними.
Також поряд є американська станція – 50-60 км від нас – ми також тісно співпрацюємо з ними. До придбання криголама вони допомагали нам з логістикою — доправляли наших науковців, вантаж. Але і в науковому плані також тісна співпраця.
Чи відчувається підтримка іноземних колег у зв’язку з війною, як вона проявляється?
Відчуваємо. Півтора тижня тому до нас заходив новий британський криголам “Сер Девід Аттенборо”. Вони заходили в гості, підтримували нас, бажали перемоги. Пропонували звертатися за допомогою.
Також коли вітали одне одного зі святами, чули слова підтримки від іноземних полярників. Звісно, що від польських колег відчуваємо сильну підтримку. Зокрема, нещодавно “Ноосфера” вирушила в другий рейс до Антарктики, і ця експедиція є спільною українсько-польською, фінансована переважно Польською антарктичною програмою, що є дуже помічним для нас в умовах скороченого через війну бюджету.
Коли на станцію знову почнуть пускати туристів?
Невідомо. Через ковід досі є певні обмеження. Розпорядження, чи приймати туристів, ухвалює керівництво станції. І ці всі обмеження діють для того, щоб не заразити полярників, бо ймовірність, що на туристичних суднах хтось буде з ковідом, достатньо висока. І навіть попри правила, все ж були випадки і в минулі роки, 2022-го, коли полярники хворіли на ковід.
Але також є Антарктично-туристичний оператор, який легально регулює туристичну діяльність в Антарктиді — лайнери подають заявку через нього. І вони також мають умови та правила перебування суден в одній зоні. Це регулюється, бо Антарктида є природною зоною.
Нині багато українців без електроенергії й у зв’язку з цим почуваються ізольованими. Чи є в полярників відчуття ізольованості від решти світу: цілий рік на маленькому острові? Як ви з цим справляєтесь?
Я дуже розумію тих людей, які страждають або яскраво реагують на відсутність зв’язку/інтернету. Бо в роки, коли на станції не було інтернету, ти, в принципі, відвикав від того і на період зимівлі пристосовувався. Хоч це і давало певне психологічне навантаженням: тобі рік доводилося спілкуватися з рідними через листування раз на тиждень, бо телефонні розмови тоді були сильно дорогі.
А коли вже з’явився інтернет — є така приказка, що до хорошого завжди швидко звикаєш — то як інколи виникають проблеми зі зв’язком через ремонтні роботи чи погодні умови, ти відчуваєш усе ж трішки роздратування: “Як це, інтернету немає, що ж я буду робити?”
Але починаєш менше переживати, коли усвідомлюєш, що ти в Антарктиді, зі світлом, над головами нічого не літає і не вибухає. Нам немає на що жалітися. Бо все ж людям в Україні важче. А тим, хто на фронті — набагато гірше. А те, що в нас не буде інтернету пару днів, нічого не вирішить.
Хоча ми й самі, коли прокидаємось, одразу читаємо новини, зв’язуємось з рідними, щоб дізнатися, як у них справи. Тому тут складно сказати, що можна придумати і як з цим справитися.
Уже близько десяти місяців ви далеко від дому, який у вашої команди настрій і як відзначаєте свята без рідних?
Традицій намагаємось дотримуватись, як і вдома. Цього року кутя у нас була 25 грудня і буде 7 січня. Були і вареники. Звісно ми допомагаємо нашому кухареві, бо все ж наліпити їх вручну одній людині на 14 людей складно.
Новий рік у нас на станції подвійний: святкуємо за Київським часом, це в нас сьома вечора — вечеряємо, вітаємо рідних, і о 12-й уже за Вернадським. Відзначаємо при світлі дня, бо в цю пору року впродовж двох місяців сонце трішки заходить за горизонт, але все одно все видно. Буває, накриваємо надворі — як хтось полюбляє на природу виїхати, так і у нас на острові. Це коли дозволяє погода.
Також святкуємо дні народження. Ось цього року в нас половина команди січневих, перше вже відсвяткували 3 числа. Даруємо подарунки: хтось з дому привозить сувеніри, хтось купує дорогою на острів, хтось робить власними руками вже тут. Кухар пече іменинникам торт. У всіх уже валізний настрій — хочемо додому, щоб обійняти рідних. Хтось — щоб допомогти Україні в наближенні перемоги.
Це сьома ваша зимівля на станції, друга як керівника. Вам, коли ви подаєтеся на новий конкурс, ще не кажуть: “Тестування проходити не треба, збирай рюкзак”?
Сміється.
Ні, звісно, проходжу всі етапи разом з усіма: відбір за станом здоров’я, психологічний. На першому етапі ніхто не знає, кого оберуть бейскомандером. Тому для цього потрібно пройти перші два відбори, щоб керівництво узгодило кандидатуру лідера.
Чи бере бейскомандер участь у відборі інших учасників експедиції?
Так, але вже на останніх етапах, коли відбирають кандидатів для основної та запасної команд полярників і відбувається перевірка згуртованості. І вже в процесі керівник дивиться, який склад затверджувати. Є можливість змінювати людей між основним і запасним складами, бо це керівнику з ними зимувати і відповідальність потім уся на ньому. Але, звісно, це все обговорюється і погоджується разом з учасниками комісії, які проводять відбір: керівник відбирає під себе, щоб йому було легше працювати і відзимувати, науковці – науковців, які можуть виконати максимально продуктивно потрібну кількість завдань на зимівлі. Так само технічний персонал – відбирають людей, які більш професійні. І так усі погоджують між собою кандидатури, щоб не було ніяких казусів.
Чи повернетесь іще на зимівлю на “Вернадський”?
Життя покаже. Коли ти перебуваєш тут і вже під кінець експедиції сумуєш за рідними, хочеться якнайскоріше додому. А коли вже приїхав додому і побув там, то починаєш згадувати яскраві моменти роботи в Антарктиді – тоді настає момент, коли розумієш, що повернувся б.
Ми з колегами, які вже по чотири рази зимують, жартуємо: “Все, це наша остання зимівля, більше не приїдемо”. А потім зустрічаємося наступного разу в команді з тими самими людьми. Тому на це питання зараз немає однозначної відповіді.
Катерина Амеліна, кореспондентка LB.ua