Анна Соіна: добровільна ізоляція серед антарктичних красот

Анна Соіна: добровільна ізоляція серед антарктичних красот

Оригінал на сайті Про|странство

Майже повна ізоляція від світу може бути й свідомим вибором. Принаймні, якщо йдеться про участь в науковій антарктичній експедиції на станції «Академік Вернадський».

Як це — мати офіс в Антарктиці, навіщо купатися в океані серед крижаних брил та як побачити за рік пінгвінів більше, ніж людей — розповіла Анна Соіна, дослідниця, еколог, геофізик, озонометрист 25-ї антарктичної наукової експедиції.

Про антарктичну мрію

Я працюю у Радіоастрономічному інституті НАН України, у Харкові, і весь час роботи мене звідусіль оточувала Антарктика: фотографії, картини, карти, розмови, та, найважливіше — люди, які працювали там, і, звісно, планували продовжувати цю діяльність. Я мріяла теж стати однією з них, потрапити на станцію «Академік Вернадський». Але в той час жінок не брали, як учасників експедиції. Та коли це стало можливим, і поїхала Оксана Савенко та Наталія Бабій — я зрозуміла, що й мені може вдатися поїхати на зимівлю.

І от, у 2020 році це стало реальністю. Я пройшла відбір, та стала частиною команди 25-ї Української антарктичної експедиції.

І це був дуже крутий рік. Антарктида взагалі вартує цілого року!

Про роботу на станції

На станції я займалася вимірюванням озону за допомогою спектрофотометру Добсона. Важливо, що цим приладом вимірювання проводяться ще з 50-х років минулого сторіччя. Саме завдяки їм і була виявлена озонова діра. Можливо ви не знали, але це відкриття зробили англійські вчені саме за даними зі станції «Фарадей», в тому числі, тієї самої, яка з 1996 року має назву «Академік Вернадській».

Мій офіс розташований на горищі, під самим дахом. Шуткувала, що я, як Рапунцель — у вежі. Прилад для виміру озону розміщено під стелею. Щоб зробити виміри, потрібно відкрити люк над Добсоном, сонячне світло проходить крізь нього, потрапляє у сам прилад та через систему лінз та дзеркал та фотопомножувач. Після, за допомогою спеціальної методики, розраховується рівень озону.

Вимірювання на станції проходять строго за розкладом, щонайменше їх п’ять за день, за умови хмарності. Якщо ж небо чисте, то вимірів значно більше. Бувало так, що я йшла на виміри до світанку і завершувала, коли Сонце вже заходило за обрій.

Для цих досліджень дуже важлива динаміка. Немає такого, що отримуєш дані, і — вау! Відкриття! Сенс якраз у регулярних дослідженнях протягом багатьох років. Цінність має саме довжина масиву даних, на основі якого можна аналізувати зміни озону, робити прогнози та висновки. І це дуже важливо, що з 50-х років ці дослідження йдуть безперервно, за однаковою методикою.

Про те, як це — бути на краю світу

Станція «Академік Вернадський» розташована на острові Галіндез. Ми перебуваємо далеко від цивілізації та людей взагалі, найближчі до нас — це американці, станція «Палмер». До них приблизно 50 кілометрів, але для Антарктики це значна відстань, подолати її — як дійти пішки від Харкова до Києва.

До самої Антарктиди — кілометрів десять. Щоб дістатися Галіндеза, потрібно подолати бурхливу протоку Дрейка, а це зовсім не просто. У давнину, моряки, що два рази переходили Дрейк, могли не знімати шпагу у присутності королеви, бо це вважалося справжнім героїзмом.

Зазвичай на станції у літній період багато гостей — туди приїжджають туристи. Але в цей рік через пандемію було інакше. Туристів не було взагалі, ми приймали лише яхту «Котік», це друзі станції та англійське судно «Джеймс Кларк Росс», яке доставляло нашу першу зимівлю, а тепер кожного року заходить у гості, якщо дозволяє льодова ситуація.

Наша зимівля почалася з ізоляції: у Стамбулі, у Києві, у Пунта-Ареносі (Чилі) і продовжилась добровільною ізоляцією на зимівлі, і з нами опинився на карантині весь світ.

Мушу визнати, що ми, напевно, були більше готові до подібного. Принаймні, ми завчасно розуміли, що на цілий рік залишимось без благ цивілізації: кінотеатрів, ресторанів, магазинів, без широкого кола спілкування. Що й казати, коли їдеш на зимівлю, то готуєшся до цього морально, та й психологи перевіряють у кожного в тому числі й здатність існувати у обмеженому середовищі.

Але на місці не важко переживати ізоляцію, бо ти сам-на-сам з красою природи, зі стихіями і дивовижним полярним світом. В Антарктиці надзвичайні світанки і заходи сонця! Ще є перламутрові хмари, місячна веселка, сяйво снігів, гало. Над верхівками гір материка дуже часто, як справжні НЛО висять лентикулярні хмари. Кожен день особливий! Просто серце заходилось дивитись на всю цю красу.

А що у вільний час?

На Станції є дві бібліотеки. Там і наукові книжки, і фантастика, і детективи, й сучасна українська література. Колись і я відмітилась — ще з попередніми зимівлями передавала книжки, які вважала обов’язковими на станції.

Є бібліотека і в електронному вигляді. Але, звісно, книжками все не обмежується. Крім читання завжди можна пограти в настільні ігри, більярд, шашки, шахи,, дартс.

Є спортзал з тренажерами, який я чесно відвідувала два місяці, а потім переключилась на лижні прогулянки.

Був і інтернет — цілих 500 Мегабайт на тиждень (посміхається). Хоча нам його вистачало для спілкування з близькими і рідними (а нам виділявся трафік саме для цього), і для роботи ще залишалось.

Про команду

Важко переоцінити значення самої команди. Зимівлю завжди роблять люди. Ми довго їхали і багато пережили разом, тому на стацію добрались вже «збитим» і гармонійним колективом. Крім того на всіх етапах відбору з нами працювали психологи, мета роботи яких підбирання максимально сумісної, за темпераментами і характерами кожного члену колективу, команди.

У результаті в нас був чудовий начальник Юрій Отруба, справжні професіонали дизеліст та механік — Юрій Юрійович Лишенко та Макс Білоус, Олександр Салганський — чудовий біолог, який залюбки розповідав нам про тваринний та рослинний світ регіону, а також брав з собою на виїзди, лікар Ігор Дейнека, з яким зимувати було спокійно, бо всі були впевнені у чудовій медичний допомозі в разі потреби, мій колега Андрій Сопін, адмін та фотомисливець — Женя Прокопчук, класні метеорологи — Ігор Артеменко та Вадим Жуковський. Це все люди, з якими не тільки працювати легко та приємно, але й дуже гарно разом відпочивати. За ще британською традицією, ми завжди святкували суботу — це день відпочинку та психологічного розвантаження. На вечерю всі приходили у костюмах, вишиванках — нарядні та красиві. Сідали за святковий стіл, а потім переходили до бару, де були пісні, гра в більярд та дартс, спілкування.

Про спостереження за пінгвінами

З тваринним світом у нас спілкування досить обмежене, згідно з законодавством та здоровим глуздом, підходити до живих істот менше ніж на шість метрів не можна. Лише біологи можуть плідно спілкуватися з тваринами та птахами за умови, що це прописано у їхньому технічному завданні. Але ж спостерігати на відстані можна — і це величезне задоволення! Наприклад, пінгвіни — їхні повадки дуже цікаві, лише на станції я дізналася, що вони можуть спати лежачи, що у воді вони як «торпеди», а для швидкого пересування по снігу — лягають на грудку і відштовхуючись крилами та лапами, можуть легко втекти будь від кого.

У них і між собою дуже цікаві стосунки. Дженту моногамні — пара створюється на багато років, але якщо хтось гине, потім інший може знайти заміну своїй другій половинці серед таких же самотніх пінгвінів У шлюбний період, коли пара вже приходить на своє місце в колонії, вони обов’язково постійно вклоняються одне одному, а коли обирають місце для гнізда, то самець носить камінці, а самочка, сидячи на гнізді, їх вкладає. У пінгвінів дуже часто трапляються крадіжки — тому парі важливо бути дуже пильними. У зв’язку з цим виникає багато справжніх бійок — пух та пір’я тоді не летять, правда, але буває, що грабіжнику добряче достається. Втім, крадіжки все одно продовжуються.

Коли з’являються пташенята — колонія починає «духмяніти». Це найнеприємніше, що є в пінгвінах, але звикнути можна.

Малюки довго не хочуть дорослішати. Навіть коли виростають, обростають пір’ям продовжують бігати за батьками й випрошувати у них їжу. Буває таке, що батькам доводиться в прямому сенсі тікати від них і переховуватися у воді.

Також молоді пінгвіни дуже цікавилися нами. Бувало, виходимо на метеоганок, а вони тут як тут. І ходять всюди за нами, і що тут зробиш? Це нам заборонено до них наближатися ближче, ніж на шість метрів, але ж для них правил не існує.

На острові Галіндез велика колонія пінгвінів Дженту (або субантарктичних пінгвінів) це ті, що з червоними дзьобами. Але мені більше подобалися пінгвіни Аделі — справжні розбишаки. Їхні колонії розташовані на інших островах нашої групи і мені пощастило побувати там з біологом, трішки навіть допомагала йому рахувати гнізда.

З пінгвінами неможливо було сумувати!

Про middle winter

На всіх станціях Антарктики є традиція святкувати Middle winter, середину зими (20 липня) — в цей день всі купаються в океані, проводять спортивні змагання, накривають святковий стіл і обов’язково вітають один одного. Кожна команда розсилає всім листівки інтернетом, а колись вітали радіозв’язком. Нам довелося занурюватися не у воду, а в субстанцію зі шматків крижаних брил, шуги, та дрібного льоду температурою в мінус 2 градуси за Цельсієм. Найважче було розштовхувати лід, а от занурюватись виявилось прикольно — головне потім швиденько перебігти в тепло та передягтися.

Про погоду

Вважається, що в Антарктиці цілий рік жахливі морози, та це міф. Насправді там буває тепло, навіть взимку. У безвітряний день навіть мінус п’ятнадцять — це комфортна погода. Але бувають дуже сильні вітри — до 40 метрів на секунду. Якось при нічному обході мені доводилося триматися за трубу, тому що порив вітру в прямому сенсі збивав з ніг.

Влітку на сонці та над камінням може й до плюс тридцяти нагріватись повітря, а надворі можна спокійно ходити у футболці. Нам так пощастило на Новий рік, і ми його зустріли надворі, на пікніку — і по Україні і за місцевим часом.

Про китів

Найвеличніші з усіх створінь полярних регіонів — кити. У нас найбільш розповсюджений — кит горбань. Одного разу ми мандрували у справах човном і поблизу протоки Лемейр (одного з найкрасивіших місць Антарктики) зустріли у заливі величезну кількість китів, їх було близько двадцяти — вони спали, плавали, пускали «фонтанчики», спілкувалися. Заглушивши човен, ми спостерігали, аж раптом один з китів прокинувся і попрямував до нас. І тут вже ми почали вивчати один одного — кит показував нам ніс, виринав поряд, пропливав під човном. Мене вразило те, що кожного разу проходячи під нами він піджимав ласт, щоб нас не зачепити. Так було десь з півгодини, але потім нам потрібно було прямувати далі, бо робота ж не чекає, ми попрощалися з нашим новим другом відчалили. Але в мене досі «мурашки» по шкірі, коли згадую цей випадок — це було страшно та захопливо, і дуже зворушливо.

Спілкувалася Оксана Грушанська

Фото: Анна Соіна