Інтерв’ю озонометристки та полярниці Анни Соіної (Радіоастрономічний інститут НАН України, Харків)
29 квітня 2021 року додому повернулася 25-а Українська антарктична експедиція (УАЕ), яка перебувала на крижаному континенті понад рік. Про життя та роботу на Українській антарктичній станції «Академік Вернадський» і поза нею Пресслужба НАН України розпитала учасницю експедиції, провідного інженера-дослідника відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України Анну Соіну.
– Пані Анно, якими дослідженнями Ви займались у Радіоастрономічному інституті до експедиції і чи плануєте продовжити їх по поверненні додому? Розкажіть, будь ласка, про напрями і результати своєї наукової діяльності.
– До сфери моїх наукових інтересів належить пошук тижневої циклічності, або вікенд-ефекту, в різноманітних параметрах довкілля. Що ж це таке? Як відомо, є низка природних циклів – таких, як зміна пор року, дня й ночі, 27-денний сонячний та 28-денний місячний цикли, 11-річний сонячний і багато інших, – але в останні десятиріччя було помічено, що деякі параметри довкілля підпорядковуються семиденному тижню, в якому можна виокремити вихідні та робочі дні. Отже, ми маємо справу з виключно антропогенними варіаціями. І якщо, наприклад, для великих міст і деяких показників поява вікенд-ефекту зрозуміла та прогнозована, то зараз дедалі частіше тижневі варіації знаходять у регіонах із мінімальним техногенним навантаженням. Перші наші роботи присвячувалися пошуку вікенд-ефекту у глобальній грозовій активності, відновлюваній за даними наднизькочастотних шумів у діапазоні 5–25 Гц, отриманими на станції «Академік Вернадський». Згідно з нашою гіпотезою, важливу роль у цьому явищі відіграють атмосферні аерозолі. Згодом ми знайшли чіткі тижневі варіації у концентрації аерозолів (за даними мережі АЕРОНЕТ) у Європі, Азії, Північній Америці, а також окремо в Україні. Ці дослідження ми, звичайно, продовжуємо, бо, попри те, що інтерес світової наукової спільноти до проявів вікенд-ефекту зростає, а робіт більшає, залишається ще чимало незрозумілих питань, які потребують ретельного вивчення.
– Як і коли Ви усвідомили, що хочете побувати в Антарктиді? Це була давня мрія чи спонтанне рішення?
– Працювати в Антарктиці я мріяла зі студентських років, саме тоді я писала дипломну роботу бакалавра – якраз про вплив функціонування наукових станцій на довкілля цього регіону, – а також трохи займалася науковою діяльністю, пов’язаною зі вмістом озону над Антарктикою. Мені допомагали мій науковий керівник Юрій Моїсійович Ямпольський [член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України. – примітка Пресслужби НАН України], Андрій Владиславович Залізовський [доктор фізико-математичних наук, завідувач відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України. – примітка Пресслужби НАН України] і Геннадій Петрович Міліневський [доктор фізико-математичних наук, головний науковий співробітник відділу атмосферної оптики та приладобудування Головної астрономічної обсерваторії НАН України (Київ). – примітка Пресслужби НАН України]. Спілкуючись із такими Вченими з великої літери, людьми, які зимували на станції або були на сезоні, важко було не «захворіти» Антарктикою. А ще були книжки: до дірок зачитувала «Антарктичну одіссею» Реймонда Прістлі, історії про експедицію Роберта Скотта, Ернеста Шеклтона й інших. А коли вступила до аспірантури і прийшла працювати у відділ, де 80% співробітників (зокрема, й мій начальник і мій учитель) працювали в Антарктиці, де на стінах усюди висіли карти цього регіону, світлини, картини, де дуже часто чуєш розповіді про зимівки та чарівні географічні назви – Мік, Стелла, Пенолла, Френч, – як тут було по вуха не закохатися в Антарктику? (посміхається).
– Як стати полярником/полярницею? Чи потрібна для цього якась додаткова підготовка? Якими навичками й фахом слід володіти, збираючись у тривалу подорож на далекий південь?
– Щоб працювати в Антарктиці, необхідне передусім бажання. Як, утім, і для будь-якої справи. Щороку Національний антарктичний центр України на своєму сайті та сторінках у соціальних мережах Фейсбук і Інстаграм, на сайті Міністерства освіти і науки України оголошує конкурс вакансій на зимівку. Якщо ви потрібний фахівець – просто беріть участь у конкурсі. Щоправда, науковців направляють їхні установи, тож слід мати ще й наукову програму досліджень, пов’язаних з Антарктикою. Крім цього, важливий також хороший стан здоров’я, спокійний характер, комунікабельність, психічна стійкість, розуміння того, що доведеться рік жити без цивілізації та маленьким колективом, а також потрібно буде багато працювати, не лише за спеціальністю, але й прибирати станцію, чистити сніг, брати участь у заготівлі продуктів харчування та інше.
– Чи швидко Вам вдалось адаптуватися до тамтешніх умов – погоди, освітлення, розкладу дня? Чого найбільше бракувало? Опишіть, будь ласка, свій звичайний будень і вихідний на станції та поза нею.
– Там гарна погода – не спекотно, мухи не кусають (сміється). Загалом у мене не було проблем з адаптацією. Завдяки Центру ми мали дуже комфортний одяг, на станції затишно і є все для нормального життя та роботи. Довго звикала до краси навколо: коли приходиш в «озоновий офіс», а за вікном дивовижний схід Сонця над горами або якісь надзвичайні хмари – перехоплює подих і не віриш своєму щастю, що можеш жити серед цієї краси.
Ми їхали з мінімумом речей, брали лише необхідне, тож бракувало гарного вбрання, косметики, парфумів, бо я це полюбляю, але воно не критичне, без цього можна щасливо жити.
Вихідних у мене не було, крім двох місяців, коли вимірювання озону не проводяться через низьке Сонце. Але й цей час я витратила на роботу – працювала над чернеткою дисертації. День завжди починався з кави, потім – вимірювання, робота, о першій – обід і спілкування з командою, знов робота й вимірювання, о сьомій – вечеря і спілкування. Щодня на станції потрібно було прибирати їдальню та кухню, ми це робили всі гуртом, дружно. Ще були чергування – денні, нічні, на кухні. Вільний час проводили по-різному – у прогулянках островом, якщо дозволяли розклад вимірювань і погода, у виїздах із біологом човником на інші острови чи материк, ввечері можна було пограти в настільні ігри, у більярд, подивитися фільм, почитати, позайматися рукоділлям.
– В одному з відео, записаних напередодні відбуття 25 УАЕ до Антарктиди, Ви розповідали, що плануєте вишити картину для наступників. Вдалося?
– На жаль, ні, не встигла. Сподівалася, що матиму багато часу, але постійно було ніколи: то денне чергування, то нічне, то капусту шаткуємо, то сніг прибираємо, то куховаримо. Тому естафету довелося передати Оксані Савенко [учасниця 26-ї УАЕ, співробітниця Національного наукового антарктичного центру й Українського наукового центру екології моря, морський біолог. – Примітка Пресслужби НАН України] – вона теж трохи вишиває. Але ми всі дарували одне одному якісь подарунки на дні народження: хтось – зроблені власноруч, хтось – привезені з дому. Моєю «фішкою» були м’які подушки, зшиті з клаптиків тканини. Щоб створити їх, доводилося щоразу проходити своєрідний квест – шукати матеріал, вигадувати дизайн. Сподіваюся, хлопцям ці подарунки сподобалися [Анна Соіна була єдиною жінкою у складі 25-ї УАЕ. – примітка Пресслужби НАН України].
– А чи підтримують українські полярники британську традицію щотижневих урочистих обідів?
– Так, ця традиція зберігається. Раз на тиждень, у суботу, ми всі красиво одягались і накривали святковий стіл. До цього обіду черговий кухар із допомогою команди готував якісь особливі смаколики. Потім усе прибиралося, черговий виносив сміття – і ми переходили до бару, де до опівночі можна було грати в більярд, слухати музику, танцювати. Були у нас і пісні під гітару. Це дуже хороша традиція, вона чудово підтримує і розвантажує в умовах цілковитої ізоляції від світу. Крім цих субот, ми відзначали й українські державні свята – День Незалежності, Новий рік, День захисника України та інші. І, звичайно ж, дні народження. Пекли торт і також накривали стола.
– Які наукові завдання стояли особисто перед Вами на початку експедиції та чи вдалось їх виконати вповні? Які цікаві результати отримано (з того, чим уже можна поділитися з широким загалом)?
– Згідно з технічним завданням, моєю роботою було вимірювання озону за допомогою спектрофотометра Добсона. Моніторинг озонового шару на станції британці розпочали ще у 1950-х роках. Саме за даними станції «Фарадей» [Українська антарктична станція «Академія Вернадський» до 1996 року належала Великій Британії та називалася станцією «Фарадей». – примітка Пресслужби НАН України] було відкрито озонову діру. На сьогодні це один із найдовших рядів даних концентрації озону, тож дуже важливо продовжувати вимірювання. Загалом, за розкладом – це від 5 до 60 вимірювань на день. Крім того, до грудня ми з колегою займалася обробкою іонограм: ця робота виконувалась у рамках порівняння результатів роботи двох іонозондів – австралійського ІPS-42, який давно працює на станції, та створеного співробітниками нашого відділу інноваційного і дуже сучасного макету цифрового іонозонду (МЦІ). Рекордних показників не зафіксовано ні в концентрації озону (попри те, що цьогоріч була максимальна за розміром за останнє десятиріччя озонова діра та найдовша, бо трималася майже до кінця грудня), ні у стані іоносфери. Але надалі ці дані оброблятимуться, використовуватимуться для різноманітних геофізичних досліджень і зроблять свій корисний внесок в українську та світову науку.
– Чому взагалі важливо досліджувати Антарктиду? Що вона може «розповісти» нам про минуле й, можливо, майбутнє Землі?
– Антарктика є міжнародним заповідником, тут мінімізовано локальний вплив людини на довкілля, але глобальні зміни простежуються дуже добре. Саме тут людство може простежити динаміку довгострокових змін клімату, вивчати особливості взаємодії атмосферної та космічної погодних систем, особливості руху тектонічних плит, без техногенних завад вивчати електромагнітний фон планети (Шуманівський, альфенівський резонанси й інше), досліджувати вплив геофізичних чинників і антропогенного фактору на геосфери, «вимірювати температуру планети», простежувати зміни у магнітному полі, озоновому шарі, динамічні процеси у верхніх шарах атмосфери, так званій іоносфері та багато іншого. Про можливості наукових досліджень у цьому регіоні та задачі, що стоять перед науковцями, можна говорити годинами. Крім того, дослідження в Антарктиці – це внесок у майбутнє, у престиж країни, а також в її економіку, бо саме завдяки участі в Антарктичній програмі нашій країні, наприклад, дозволено здійснювати видобуток біологічних ресурсів (криля, риби).
Дослідження цього полярного регіону дають або у перспективі дадуть змогу значно краще зрозуміти природні процеси, а також ступінь впливу людства на біосферу Землі та спрогнозувати його наслідки.
– Які ознаки глобальних кліматичних змін помітні саме в Антарктиці?
– За одним роком важко сказати, помітні чи ні. Але у нас, наприклад, була дуже тепла зима, акваторія майже не закривалася. Зазвичай вона замерзає, і полярники можуть ходити на лижах на доволі великі відстані – до віддалених островів нашого архіпелагу. Нам, на жаль, не пощастило. Ми ходили тільки протокою Стелла і лише до сусідніх островів – Скуа та Вінтера. А хотілося побувати й на Барханах – двох островах нашої групи островів. Не вийшло. У вересні ми вирушили на Пітерман, що приблизно за 15 км від нашої станції. Що теж було дуже дивно, бо зазвичай у цей час навколо станції замерзає крига й ми не можемо виходити в океан.
Крім того, до нас доволі рано прийшли пінгвіни. Як правило, вони з’являються на Галіндезі з початком антарктичної весни – приблизно наприкінці вересня. Але торік першу групу пінгвінів (близько десяти особин) ми помітили вже в липні. У серпні–вересні вони почали обживатися – будувати гнізда. Причому умови були сприятливі: птахи могли дістатися до води і нормально харчуватися, що так само незвично для нашої місцевості о цій порі.
Хоча, звісно, рік на рік не схожий: літо натомість було холодним. Якщо на момент відбуття попередньої, 24-ї української антарктичної експедиції сніг уже цілком розтанув, то на час нашого від’їзду він зійшов тільки трохи, зовсім не оголивши каміння.
– Як експедиція ладнала з сусідами по острову Галіндез – ссавцями і птахами? Поділіться, будь ласка, якимись цікавими спостереженнями і, можливо, курйозними випадками.
– Згідно з Договором про Антарктику, людям не можна підходити до тварин ближче, ніж на шість метрів (виняток становить лише біолог, якщо це прописано в його науковій програмі). Але, звісно, коли пінгвіни будують гнізда під самою станцією, це дуже важко зробити (посміхається). Поморникам, мартинам і сивкам білим (футлярикам) теж не заборониш підлітати. Тож ми всі жили в мирі та злагоді. Антарктика – це регіон, де люди гості, і ми поводилися відповідно. Дуже часто, відкриваючи люк у даху для вимірів, я зустрічала зацікавленого футлярика, який зазирав до мого офісу, – отак і віталися (посміхається).
Серед курйозних випадків – візит тюленя-крабоїда, який випадково потрапив на станцію, дуже перенервував (можливо, не міг знайти виходу до води) і, в результаті, дві години носився вночі навколо станції, витоптав увесь сніг, ледь на провалився до дока в кабінет і дуже нас всіх розворохобив. Якось на виїзді ми випадково розбудили кита-горбаня. На одному з островів на мене по землі біг величезний буревісник, майже добіг, потім різко розвернувся і побіг в інший бік, я навіть зафільмувати його не встигла. Дуже допитливі молоді пінгвіни Дженту: коли я виходила у двір або на обхід, їхній молодняк, «пінгвінячі підлітки» натовпом ішли по п’ятах, а зупинялась – обступали й роздивлялися. Звичайно, ми їх не проганяємо.
Мої улюблені птахи – поморники, або скуа. Захоплююсь їхнім розумом, тим, як вони захищають свої гнізда, їхнім ставленням до людей. Якось такий птах дуже хотів відвідати станцію. Іншого разу на сусідньому острові, який і назву має Скуа, ми побачили цілу зграю цих красенів, які відпочивали на березі озера. Я тоді сказала, що це мій рай (посміхається). Загалом увесь природний світ Антарктики дуже цікавий, за всіма його представниками можна спостерігати годинами, і це ніколи не набридне.
– Які стереотипи, міфи про цей континент найпоширеніші в українському інформаційному просторі? І яка вона насправді – Антарктида?
– Часто питають, чи були ми на Південному полюсі і чи ходимо в гості до інших станцій. Здається, люди вважають, що Антарктика – це щось таке маленьке, де всі вкупі, є гарні дороги, сучасний транспорт на кшталт потягів та літаків, а до полюсу рукою подати. Ще побутує думка, ніби по всьому регіону температура тримається на рівні –50 °С, все біле і навкруги лише сніг. Уже не кажу про переконаних, ніби в Антарктиці пінгвіни живуть поряд із білими ведмедями. Сумно, але й таких людей не бракує.
Яка ж Антарктика? Чудова та дивовижна! Вона наповнена кольорами: тут є всі відтінки блакитного та синього; гори й айсберги можуть буди золотими, рожевими, бузковими; тут величезні красиві гало, яскраві перламутрові хмари та дуже чіткі лентикулярні, що висять над верхівками гір, наче справжні НЛО. Антарктика сповнена звуків. Вона тендітна й сувора, дуже мінлива – може порадувати сонечком і теплом, а за кілька годин засипле снігом. Саме там почуваєшся піщинкою, розумієш міць геологічних процесів, що відбувались і ще відбуватимуться на Землі, відчуваєш силу океану. Антарктика тепла – там я ніколи не мерзла, а ось тут постійно холодно. І ще вона не приваблює випадкових людей – тут зустрічаєш лиш унікальних особистостей.
Антарктичні краєвиди
– Які Ваші найяскравіші враження та спогади про 25-у антарктичну експедицію та Антарктичний континент? Чи хотіли би повернутися туди?
– Наша зимівка важко розпочалася [через пов’язані з пандемією карантинні обмеження 25-а УАЕ понад місяць діставалася до місця призначення, а 8 травня 2020 року кухар експедиції Василь Омелянович наклав на себе руки. – примітка Пресслужби НАН України], але все це нас дуже згуртувало. Найяскравіше в експедиції, звичайно, люди: наш найкращий у світі начальник Юрій Отруба, артистичний та мудрий дизеліст Юрій Юрійович Лишенко, веселий і активний адмін Євгеній Прокопчук, сміливий, талановитий та чудовий док Ігор Дейнека, Максим Білоус – поліглот і майстер на всі руки, Андрій Сопін – тихий та надійний, Олександр Салганський – людина, яка знає все про живий світ Антарктики, Вадим Жуковський – харизматичний вічний опонент, Ігор Артеменко – любитель лиж і підкорювач острова. Всі разом ми пережили багато пригод і всі разом зробили зимівку, врешті-решт, гарною, унікальною та незабутньою.
Раніше, спілкуючись із полярниками, я помітила, що майже всі вони прагнуть повернутися до Антарктики. Тепер я їх цілком розумію, бо й сама стала такою. Звичайно, я б хотіла побачити станцію та прилеглі райони ще, бо це щось рідне, своє, це другий дім.
Крім того, Антарктида стає ближчою і для інших. Зараз, через пандемію, туристів, звичайно, немає, але раніше континент відвідувало чимало людей. Гадаю, й українці з часом зможуть їздити туди за доволі приємні гроші та милуватися красою цього чудового заповідного краю.
– А, до речі, наскільки припустимими є такі поїздки? Чи не додають вони антропогенного навантаження? І які обмеження діють для туристів в Антарктиді?
– Великі лайнери, які заходять в антарктичні води, нічого туди не скидають, а туристів висаджують тільки у дозволених місцях. На деякі острови людям узагалі заборонено ступати. Навіть полярникам. Виняток – знов-таки, біологи, які мусять оформлювати спеціальний дозвіл. Коли туристи приїжджали на Галіндез, їм не дозволялося ходити островом – тільки територією станції та ще сусіднього будиночку Ворді на о.Вінтер (станція F), дуже давньої англійської станції, яка була прототипом «Фарадея». За тим, щоб туристи не витоптували мохи й лишайники і не чіпали тварин, дуже пильно наглядають. Тож, наскільки я бачу, туризм не завдає шкоди Антарктиці. Яхтсмени, які теж мають дозвіл на антарктичні перевезення, так само дуже відповідально ставляться до цієї заповідної землі. Законів не порушують, пінгвінів не ловлять, скуа не годують. У такому вигляді це цілком прийнятно.
– Відрядження до Антарктики стало поворотним пунктом у житті й кар’єрі головної героїні стрічки «Де ти поділась, Бернадетт?». А що у Вашому житті – як людини і науковиці – змінив цей більш ніж рік на станції «Академік Вернадський»? Чи з’явились ідеї, які Ви хотіли би розвивати далі? І чи буде антарктичний досвід бонусом, наприклад, при налагодженні міжнародної співпраці й виборюванні грантів?
– Чогось я навчилася, щось ми пережили разом, якісь моменти були переломними. Але не можу сказати, щоб Антарктида кардинально змінила мене в особистісному чи науковому плані. Поки що я відпочиваю, на роботі не була [розмова відбулася 10 травня 2021 року. – Пресслужба НАН України], з колегами спілкувалася лише телефоном. Постійно підтримували зв’язок з науковим керівником Юрієм Моїсійовичем Ямпольським. Всі ідеї зараз іще дуже-дуже «сирі». Після Антарктиди потрібно все добре обміркувати, обговорити і тільки тоді вирішувати, як бути далі.
Щодо міжнародної співпраці також не наважуся нічого сказати напевно. Я брала участь у виконанні кількох міжнародних проєктів (але в жодному з них не була керівником), до яких залучено наш відділ. Наприклад, була спільна з норвежцями наукова тема «Шпіцберген», за якою проводилися дослідження полярних регіонів. У 2014 році ми з Олександром Валерійовичем Колосковим [доктор фізико-математичних наук, завідувач лабораторії електромагнітного оточення Землі відділу радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України. – примітка Пресслужби НАН України] та колегами з Інституту іоносфери НАН України та МОН України їздили на міжнародну конференцію в Арктичний університет Норвегії у м. Тромсе, в Арктиці. Працювали також із нагрівним стендом і радаром некогерентного розсіювання в EISCAT. Як антарктичний досвід вплине на мої подальші дослідження – стане зрозуміло лише згодом.
– Спасибі за цікаву розмову, пані Анно! Бажаємо Вам неодмінно бодай іще раз побувати в Антарктиді з експедицією.
– Спасибі, і я вам бажаю побувати в Антарктиді. Воно того вартує!
За інформацією Радіоастрономічного інституту НАН України
та Пресслужби НАН України
Матеріали опублікували: Прес-служба НАН України