Оригінал на “Новинарня” від 27.05.2023
автор: Наталія Лебідь
Артем Ігнатенко – ровесник Незалежності, народжений у 1991 році. Незалежність він пішов боронити на фронт після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Але не одразу. Велика війна застала Артема не просто далеко від рідного Славутича, а – на краю світу. Ігнатенко у 2022-му був кухарем XVI Української антарктичної експедиції.
Він зробив свій перший серйозний вибір у житті, коли, зачарований снігами та красотами далекого материка, вирішив стати полярником. Другий Артемів вибір полягав у тому, щоб звільнитися з експедиції й піти добровольцем на фронт.
Це вдалося не відразу, але Ігнатенко таки потрапив до ЗСУ і після “учебки” опинився спочатку на Київщині, потім – під Бахмутом і на Харківщині.
Про службу і війну наш співрозмовник говорить скупо. Скромний, стриманий та неговіркий – таким він є в інтерв’ю “Новинарні“. Каже, що повернеться після війни в Антарктиду, якщо туди відпустить його дівчина. А поки що він разом зі своїми побратимами наближає це “після”, як може.
Кухар в Антарктиді: найбільше люблю готувати страви з м’яса
– Артеме, почнемо з Антарктиди. Як ви потрапили до складу XVI експедиції в Антарктиду?
– О, це почалося давно. Я знав, що є в Антарктиді станція, що туди організовані експедиції, але не більше того. Потім почав дивитися фільми про Антарктиду, зрозумів, наскільки там цікаво. Зайшов на сайт Національного антарктичного наукового центру, довго його вивчав і натрапив на оголошення, що туди потрібні люди. Серед інших вакансій була і моя професія – кухар. І я собі подумав: а чому б ні? Подав документи, пройшов чотири етапи відбору і потрапив до експедиції.
– Скільки вам тоді було років?
– Двадцять дев’ять. “Тридцятку” святкував вже на станції.
– А до того ви працювали кухарем. Де саме?
– Я закінчив технікум, виш і пропрацював кухарем сім років у Славутичі. Хотів перебратися до Києва, але не вийшло. А потім знайшов варіант з Антарктидою. Що додатково спонукало?.. Те, що це якась непізнана земля – для більшості з нас. Плюс екзотика – сніги, простори, погодні умови як додатковий екстрим. Я потрапив до Антарктиди і жодного разу не пошкодував – мені там дуже подобалося.
– Ви пройшли чотири етапи відбору до експедиції. У чому полягав цей відбір?
– Перший етап формальний – подача документів. У цей момент вивчають дані про тебе, освіту, стаж роботи тощо. Далі відбувається більш детальне знайомство, співбесіди з психологами та фаховою комісією, які визначають, чи підходиш ти для роботи на станції. Третій етап – медогляд. Там не те, щоб дуже серйозні вимоги були, але потрібно не мати хронічних захворювань тощо.
Якщо ти все це успішно пройшов, то заключний етап – це злагодження. Його ми у Харківській області проходили – нам розповідали про Антарктиду. Там був і основний, і дублюючий склад. За нашим злагодженням спостерігав психолог. Нам ігри придумували, тести – дивилися на те, як ми поводимося у команді. І оцей момент, мабуть, був ключовим.
– Кухар в Антарктиді – те ще випробування. Читала, що продукти закуповують і завозять на станцію один раз – тоді, коли до вахти стає нова експедиція. А далі кухар залишається наодинці з тоннами харчів і має сам собі давати з ними раду, фантазуючи, чим би нагодувати команду.
– Все так і є. З нами на станцію приїхала величезна кількість продуктів. Відразу по приїзду ми мали по максимуму забити ними морозильник – сири, ковбаси, риба – все це потрібно було зберегти якнайдовше. А щодо овочів та фруктів, то їх треба було переробити, поки не зіпсувалися. Їх ми нарізали, подрібнювали, морозили. Що ще було? А, ще крупи та борошно. Цього було дуже багато, бо ще з попередньої експедиції чимало всього залишилось. І ми теж, до речі, багато чого передали у спадок наступній експедиції.
А ще коли в Антарктиді почалося літо (у нас в цей час зима) і туристичний сезон, судна, що проходили повз станцію, передавали нам якісь гостинці. Там теж були овочі-фрукти, цукерки та всяке інше.
З наших же фруктів найдовше протрималися яблука – з квітня і по вересень, і тільки восени (в Антарктиці це весна) закінчились.
– Уявляю, як вони вам набридли, ті яблука…
– Та так. І смак вони мали вже не дуже. Та все-таки хто хотів – той їв.
– А відносно того, що готувати команді, ви самі приймали рішення? Скільки взагалі було прийомів їжі в експедиції?
– Я готував двічі на день – обід та вечерю. Сніданок усі готували собі самі. Була окрема кухонька з холодильником, мікрохвильовкою, кавомашиною, чайником. І сніданки теж були готові сухі. Так що кожен сам собі готував, що хотів.
А чому так? Ну, тому, що в кожного був свій режим роботи. Хтось уночі працював, хтось зранку заступав, а хтось – аж з обіду. Так що зібратися усім за спільним сніданком було б проблематично.
Але бувало й таке, що мені щось таки замовляли зробити – яєчню, омлет, кашу. Але сніданки команда переважно готувала сама.
– А що з обідом та вечерею?
– Обід був о першій, а вечеря – о сьомій. Тут я вже сам вирішував, що готувати. Страви варіювали по-різному, іноді залежно від харчів, які залишалися. Наприклад, якщо залишилося багато рису з вечері, то на обід можу зробити з нього голубці абощо.
– За Клопотенком готували? Чи мали іншого якогось гастрономічного гуру?
– Ні, не було такого. Я найбільше люблю страви з м’яса готувати. Я по м’ясу окремий курс пройшов. Подобається з ним працювати – і на мангалі, і на хоспері. Знаю все про м’ясо – як краще його зберігати, які етапи дозрівання воно проходить. Тут авторитетів для мене немає. Принаймні одного якогось – точно ні.
– До речі, про м’ясо. В Антарктиді ж є і російська експедиція. Перетиналися з ними?
– Ні, не перетиналися. Російські станції є – їх, здається, 12 штук. Але знаходились вони від нас далеко – найближча за 300-400 км, на інших островах. Ми росіян навіть не бачили.
– Пощастило.
– Нас, правда, просили закидати їх снігом, коли ми повз їхню станцію на своєму судні проходили. Снігом або пінгвінами абощо…
– А пінгвіни у чому винні, щоб їх у росіян жбурляти?
– Та отож.
“Білоруси брали участь у вторгненні в Славутич”
– Артеме, ви родом зі Славутича, що на півночі Київської області. Ваші рідні пов’язані з Чорнобильською АЕС?
– Так, мій батько працював на станції. У Славутичі всі родини так чи інакше з нею пов’язані. Я народився у Славутичі – там якраз щойно побудували та відкрили пологовий будинок.
– Тобто ви його протестували своєю появою на світ.
– Можна й так сказати, – сміється.
– Ваші рідні навесні 2022 року потрапили під російську окупацію, чи не так?
– Так. При чому я раніше за них дізнався з новин, що почалося вторгнення. Подзвонив батькам, братові. Брат якраз повертався з відрядження – він був у Чернігові. Каже мені – так, якийсь кіпіш почався. А мама взагалі не в курсі. Я й говорю: “То увімкни телевізор хутчіше”.
У Славутичі зранку 24 лютого взагалі тихо було, то вже під обід почали літати гелікоптери, вибухи почулися.
Мамі я порадив збирати речі та виїжджати бодай кудись, хоча б до Білої Церкви, де у нас родичі живуть. А вона: “Та ні, куди я поїду, я тут залишуся”.
А потім окупанти довго не заходили – вони аж у березні там з’явилися. Але до того місто було відрізане від усього постачання. Магазин міг відкритися, хіба щоб жувальну гумку якусь останню комусь продати. А більше з продуктів нічого не було. Але місто зуміло згуртуватися і почало випікати хліб на пиві, бо й дріжджів не було також.
– Тобто ваші рідні майже голодували?
– Ну, як сказати… Не те, що б голодували, бо якісь запаси у них були, але харчувалися обмежено. А потім ще й світло зникло, а в цілого міста – плити винятково електричні, так що виходили на двір і щось там готували на вогнищі.
– А що вони іще розповідали про ті дні?
– В основному розповідали, як бомбили Чернігів. А потім – про те, як зайшли окупанти.
– Як окупанти поводилися в Славутичі?
– Шукали, хто був в АТО. Розганяли мітинг антиросійський. Тоді, здається, один цивільний постраждав. А потім такий компроміс запропонували: вони нічого в місті не чіпають, але залишають свої блокпости. Звірств вони не чинили, хіба що телефони мобільні забирали.
– “Нічого в місті не чіпали” і “звірств не чинили” – наче й не про росіян.
– Казали, що то переважно білоруси були.
– Білоруські військові підрозділи? Ми ж досі були переконані в тому, що білоруси участі в бойових діях не брали і що Білорусь тільки надавала свою територію для початку вторгнення росіян та запуску з неї російських ракет.
– Казали очевидці, що зайшли спецпризначенці білоруського походження під керівництвом РФ. В яких на автомобілях були розпізнавальні знаки, які не були помічені в той час деінде на нашій території. Але, звісно, я не можу стверджувати на 100%.
– А ви про все це дізналися пізніше, чи була можливість зізвонюватися з рідними у Славутичі?
– Я намагався дзвонити. І спочатку по три рази на день телефонував. А потім зв’язок зник.
– Саме це вплинуло на ваше рішення йти на фронт?
– Так. Я вже тоді вирішив, що піду. Щоб більше такого – тобто війни – не повторювалось.
З Антарктиди на війну
– Яким був ваш шлях в Україну і як скоро ви змогли повернутися?
– Наприкінці квітня 2022 року я вже був у Польщі, а на початку травня – вже в Україні. П’ять днів ми йшли з Антакртиди на судні, потім – літаками.
– А кухню на кого покинули?
– На XVII експедицію. Вони приїхали і нас змінили.
– Як ваші рідні поставилися до вашого рішення йти до ЗСУ під час війни?
– Та не дуже добре.
– Вас відразу взяли?
– Я спочатку хотів разом із другом піти у ССО – Сили спеціальних операцій. Але мені сказали, що оскільки бойового досвіду нема, то треба почекати. Чекав я, чекав, а потім прийшла повістка. Я її у поштовій скриньці побачив. Взяв і пішов до військкомату. Там дякують і кажуть: “Спасибі, що прийшли. Хтось би цю повістку просто викинув”.
Ну, а я не викинув і так потрапив у президентський полк (окрема президентська бригада імені гетьмана Богдана Хмельницького, спеціальна військова частина у складі Сухопутних військ Збройні сили України, підпорядкована безпосередньо президенту України – Авт.).
Зараз тут служу з хлопцями, які побували в окупації – вони з Гостомеля, з Іванкова, з Київської області.
– Коли ви власне на війну потрапили?
– 5 жовтня. Ми ще місяць були на навчаннях, потім нас направили до Києва – захищати небо від “шахідів”. А потім вже – під Бахмут.
– Зараз ви також там?
– Ні, зараз вже у Харківській області (інтерв’ю відбувалося в першій половині травня – “Н”).
– Під Бахмутом було, звісно, в рази тяжче, ніж в Антарктиді. Хоча я випробування Антарктидою теж навіть не уявляю…
– Під Бахмутом в окопах взимку було дуже холодно. Навіть холодніше, ніж в Антарктиді. Мені принаймні так здавалося.
Хоча в Антарктиді все ще залежить від тієї зони, де ти перебуваєш. Глибоко в Антарктиді клімат сухий, там температура може доходити до -80. А ми жили на островах, де значна вологість. Там мінімальна температура сягала -42. Хоча я таку температуру і не застав – при мені було -30, і то нечасто. Але за високої вологості навіть невеликий мінус відчувається суттєво нижчим.
– Коли на фронті дізналися, що ви у мирному житті – кухар, вас не намагалися “запрягти” на кухню?
– Намагалися, але я категорично відмовився. Я ж не готувати туди прийшов. Так що поставили іншу людину, яка цим займається. Але буває й таке, що ми готуємо щось спільно.
– А та людина, яку добровільно-примусово поставили готувати, взагалі вміє це робити?
– Та наче трохи вміє.
– Які спогади ви винесли з-під Бахмута? Про що розповідатимете дітям та онукам?
– Ми базувалися у Часовому Яру, де стояла велика кількість артилерії. Коли ти спиш, а над тобою – залпи, і на тебе все сиплеться, то це… це незабутньо. А ще дуже холодно, бо небажано було буржуйку ставити абощо. А потім у нас були виїзди – щоб росіяни оту трасу не відрізали (дорогу між Бахмутом та Часовим Яром, що залишається під контролем ЗСУ – Авт.), бо вони ж у напрямку на Іванівське намагалися йти.
Ми йшли на трасу, а по нас – з мінометів… І наступного дня нас вичислили з коптерів, і теж почали крити з мінометів та танків. А потім ще й кулеметні черги.
МИ НАЧЕБТО ПОСЕРЕД ПІДКОВИ ОПИНИЛИСЯ, А ВОНИ, РОСІЯНИ – ДОВКОЛА НАС.
Ми намагалися їх вибити, а коли на наступний день помінялися і на наше місце зайшли інші, то ми дізналися, що ту нашу позицію вже взяли.
– Опинившись у такій ситуації, ви жодного разу не пошкодували про те, що пішли на фронт?
– Ні, жодного.
– Скільки ваших колег-полярників зараз в ЗСУ? Тримаєте з ними зв’язок?
– Так, тримаю. Я вам казав, що хотів піти із другом в ССО – так це мій колега з експедиції був. Він раніше в АТО служив, у спецназі. Також наш лікар пішов у “Госпітальєри”, а Богдан, бейз-командер – прикордонником.
– Після війни плануєте повертатися до Антарктиди?
– Якщо моя дівчина мене відпустить, – сміється. – Бо вона на мене вже другий рік чекає…
– А ви з нею, часом, не в Антарктиді познайомилися?
– Саме там.
– А до кухарської справи повернетеся?
– Напевно, що так.