Журнал “Тиждень” поспілкувався з Євгеном Диким, директором Національного антарктичного наукового центру, кандидатом біологічних наук, ученим, громадським діячем, воїном, про науку й про його громадянські перемоги.
За що ви полюбили Антарктиду?
— Там прекрасно. Це найменш зіпсована людиною ділянка планети. Антарктида відкрита лише 200 років тому. Для порівняння: останнім континентом, який заселили до того, була Південна Америка; за даними археологів, повністю, аж до Патагонії, до Вогняної Землі, її заселили 11 тис. років тому. Уявіть собі, 11 тис. років впливу людини на природу й лише 200. Тобто Антарктида — це унікальний шматок планети, де людський вплив, попри те що насправді його видно й там, набагато менший, ніж у будь-якому іншому куточку. Це по-перше.
А по-друге, це інший світ. Почнімо з кольорів. Уявіть собі цілий світ, який намальований без гарячих тонів. Червоний, жовтий, оранжевий, зелений якщо і є, то окремими цяточками. Наприклад, червоний дзьоб пінгвіна або крихітна дрібка трави десь на скелі, а так усе написано в колірній гамі від білого до синього через безліч варіантів блакитного, бірюзового, так би мовити, тема води й криги, а ще колір вулканічних скель від чорного до блідо-цегляного. Власне, там не 50 відтінків, а 500, але виключно цих двох кольорів, інших просто немає. Це ні з чим не порівняєш, у такі моменти шкодуєш, що ти не художник і не можеш усе це намалювати.
А ще ніде більш неможливе відчуття Едемського саду, коли жодна тварина не боїться людину. Ось ти виходиш за двері станції й бачиш сотні пінгвінів, і їм до тебе абсолютно байдуже, ти для них деталь краєвиду. А якщо висаджуєшся на якомусь іншому острові, де немає нашої станції й людину там бачать не так часто, то вони не тільки не тікають, навпаки, їм стає цікаво. Станційні пінгвіни звикли, ми їм уже нецікаві, а нестанційні сходяться до тебе, обдивляються, що це таке дивне з’явилося, можуть дзьобами посмикати, якось були шнурки розв’язали. Так само тюлені на метр-два підпускають, узагалі не реагуючи, а потім уже починають на тебе гарикати: чого турбуєш, відпочиваємо ми тут.
Узагалі наші старожили-полярники кажуть, що Антарктида людину завжди якось торкає : або ні-ні-ні, ні за які гроші я туди більше не поїду, або, навпаки, за вуха не відтягнеш. Я однозначно потрапив до другої категорії.
– Яке з ваших наукових досягнень є найвагомішим?
– У пресі пройшла інформація про аномальне потепління в стратосфері, воно буває раз на 10–20 років, непередбачувано, і далі вже йде ціла низка тяжких наслідків. Зокрема, в Австралії очікуються страшенні посухи й пожежі. Це серйозне, важливе явище в масштабах глобального клімату. Так от наші науковці навчилися його нарешті передбачати. Зараз на станції «Академік Вернадський» ми здійснюємо цілу низку перевірочних вимірювань. Думаю, влітку наступного року група українських фізиків на чолі з професором Геннадієм Міліневським (це, до речі, керівник першої української антарктичної експедиції 1996 року, яка отримала від британців станцію «Фарадей» і перейменувала її в «Академік Вернадський») завершить дослідження. Саме його наукова група, проаналізувавши дані, накопичені за ті чверть століття, що Україні належить станція, першою у світі зробила модель, яка дає змогу передбачати аномальні стратосферні потепління. На сьогодні це, мабуть, найвагоміший результат. Наступного року очікуємо вагомих результатів від наших біологів, бо розпочато цілу низку цікавих досліджень за двома напрямами: мікробіологія й молекулярні механізми, завдяки яким антарктичні рослини виживають в екстремальних умовах.
– У 16 років ви вступили до Української Гельсінської спілки і все життя були політично активною людиною. Як усе починалося для вас особисто?
— Знаєте, насправді все моє життя дуже просто описати однією формулою: я завжди хотів бути тим, ким є сьогодні, тобто вченим, біологом, дослідником, і при цьому жити в нормальній країні. А емігрувати не хотів. От через цю суперечність у бажанні жити в нормальній країні й небажанні емігрувати довелося робити нормальну Україну тут. Це ще й наполовину не вдалося. Але порівняно з країною, у якій я народився, вважаю, зусилля не були марними, враховуючи те, що народився я в совку, коли Україна ще не була незалежною. Мені шкода тих, хто народився буквально на рік-два-три пізніше за мене, їм трохи не пощастило. А мені пощастило, я встиг взяти участь у боротьбі за незалежність нашої держави, за розпад радянської імперії, до 18 років встиг пройти свою першу революцію.
До речі, перше затримання за синьо-жовтий прапор у мене сталося ще до Революції на граніті. Це був грудень 1989 року, коли я ще навчався в школі, у випускному класі. Мене забрали після жалобного мітингу, коли помер академік Сахаров. Ще мене затримали, коли я закінчував випускний клас. Була така акція групи молодих людей зі Спілки націоналістичної української молоді (СНУМ), на квартирі в Корчинського тоді зібралися перші 16 її членів, я був одним із них, і оголосили про створення організації. Так от ми тоді поклали вінок із колючого дроту до пам’ятника Леніну з написом «Володимиру Леніну від вдячного українського народу». Міліція це потрактувала як злісне хуліганство — стаття, за якою давали до п’яти років. Тих двох, які несли вінок, взагалі закрили в Лук’янівку, а в решти взяли підписку про невиїзд і викликали на допити. Це був квітень, відповідно я встиг випуститися, отримати срібну медаль, навіть вступити до університету, і наприкінці літніх канікул справу таки закрили.
– Ви вступили до Київського університету на біологічний факультет.
— Так. І продовжував діяльність і в СНУМ, і в Гельсінській спілці, яка потім трансформувалася в Українську республіканську партію. А до того в УСС (Українській студентській спілці), і далі, коли вона вже розкололася на УСС та СУС, я залишився в СУС.
Із закінченням університету в мене весела історія. Взагалі-то я належу до випуску 1995 року. Але диплом отримав у 1997-му, бо примудрився зробити майже неможливе — бути відрахованим з останнього курсу за кілька місяців до випуску. Але не за двійки. На п’ятому курсі поїхав волонтерити на Першу чеченську війну, зимову сесію п’ятого курсу всю провів у Грозному, потім уже з Грозного відступав із чеченцями далі до гір. І коли аж наприкінці квітня повернувся до Києва, звичайно, на той момент уже був відрахований, тому довелося поновлюватися. Дипломну роботу захищав у 1997-му.
– У Чечні ви були волонтером і керівником гуманітарної місії.
— Так. У Чечні я не воював. Тоді воювали мої друзі з УНСО. Було чітке розділення: якщо ти їздиш як гуманітарник, особливо якщо користуєшся журналістськими корочками, а в мене були такі корочки від газети «Всеукраинские ведомости», то зброю до рук не береш, щоб не підставляти інших гуманітаріїв та журналістів. Статус не поєднувався. Ти або в статусі добровольця-бойовика, або в статусі волонтера-гуманітарника. Звичайно, з нашими бійцями-унсовцями я там перетинався не раз, потім вийшов наш зі Славком Марченком матеріал у «Всеукраинских ведомостях», «Письма с чеченской войны», велика стаття на чотири повні шпальти, зокрема й про наших хлопців. Це була одна з перших докладних розповідей у нашій пресі про те, хто й за що там воює.
Коли ми поверталися, багато людей казали нам, мовляв, що ви там забули, то не ваша війна. А ми пояснювали: люди добрі, ви не розумієте, що таке Росія, ви не розумієте, що якби зараз чеченці не перемололи російську армію в Грозному, то вона була б уже в Сімферополі. На нас дивились як на божевільних, казали: яка окупація Криму, яка російсько-українська війна, що ви взагалі верзете, вас там у горах контузило. І це, на жаль, була реакція абсолютної більшості, навіть тих, хто співчував, навіть тих, хто був не проти, але «все одно Україні це не треба». То були 1994–1995 роки. Минуло рівно 20 років, і все ж таки хто мав рацію? Хто тоді розумів, що таке Росія, чому чеченці були абсолютно праві й чому ми їм завдячуємо тим, що ця війна почалася на 20 років пізніше, ніж могла б. Якби росіяни прийшли тоді, ми були б ще менш готові, ніж у 2014-му.
– Розкажіть про ваше знайомство з Дудаєвим.
— За ті кілька місяців, що ми провели в Чечні, я бачився з ним двічі. Один раз на великому зібранні, куди нас запросили, але він із нами тоді не спілкувався. А другий раз була зустріч із ним, ми пили чай, говорили про Україну, про Чечню, про Балтію. У мене залишилися дуже світлі спогади про цю людину. Я й тепер вважаю, що він дуже великий державний діяч, один із найкращих на пострадянських теренах. Звичайно, його вбивство — це більш ніж убивство однієї людини. Вбивши Дудаєва, а далі Масхадова, Росія зробила страшну річ — знищила світських чеченців. Вона практично вибила всіх таких, як Дудаєв. Дехто ще встиг утекти й живе в еміграції у Західній Європі. А далі ситуацію в Чечні Москва звела до дуже поганої дилеми: там або колаборанти на чолі з Кадировим, які домовилися з Путіним і зрадили свою країну, або ісламісти. Третього варіанта не лишилося, а Дудаєв був саме третім варіантом. Це був розвиток Чечні і взагалі Кавказу як нормальних, світських, європейських держав. Для Дудаєва моделлю були країни Балтії, він хотів вести Кавказ таким шляхом, і тоді такий шанс ще був. Зараз його просто немає.
З-поміж третього варіанта залишилися одиниці, частина з них воює у нас. Батальйон імені Дудаєва, батальйон імені Шейха Мансура — це останні світські цивілізовані чеченці. Я не вважаю, що все втрачено назавжди, але щонайменше одне покоління точно втрачене. Там треба починати майже з нуля, відбудовувати систему світської освіти, і тільки коли підросте наступне покоління, з’явиться шанс на правильний, демократичний, західний шлях розвитку для Кавказу. Я не можу сказати, що джихадисти, ісламські фундаменталісти набагато кращі за путінську Росію. Це два різних варіанти зла. Так само як під час Другої світової в України не було вибору між демократією і нацизмом, а був вибір між нацизмом і сталінізмом.
-Ви займалися правозахисною діяльністю, а потім перемогла наука і ви вступили до аспірантури й стали викладати в Києво-Могилянській академії.
— У 1999 році я вступив до аспірантури, потім почав викладати в Могилянці. Якийсь час думав, що пішов у науку й повністю відійшов від політики. Далі була Помаранчева революція, коли мені різко довелося згадати про політику, причому не від хорошого життя. До мене тоді підійшли два моїх студенти-першокурсники, абсолютно перелякані, й кажуть: «Євгене Олександровичу, ми про вас тут поґуґлили, ви ж у молодості захищали Литву,Чечню». Я їм кажу: «Було діло». «Слухайте, нас тут в СБУ викликають, шиють статтю «тероризм», як треба поводитися на допиті?» Це 2004 рік, до мене з цим прибігають 17-річні діти, і я розумію: ні, тут поза політикою не залишишся. Зрозуміло, що через годину в хлопців уже був адвокат із підписаним контрактом і була чітка вказівка без нього на жодні допити не з’являтися. Адвокат теж із колишніх наших, ще з Революції на граніті. Після того як ми їх підготували до допитів (а вони були активістами «Пори»), я зателефонував Владу Каськіву, якого знав ще з Революції на граніті, й запитую: «Владе, тобі в «Порі» люди потрібні?». Він відповів: «Дуже потрібні, роботи валом!». Так я знову на якийсь короткий час поринув у політику. Ми зробили Помаранчеву революцію, після чого зітхнув із полегшенням і вирішив, що політика для мене закінчилася, можна знову повертатися в науку. Але 2014 рік показав, наскільки я помилявся.
-Де ви зустріли початок нового Майдану?
— Під час Євромайдану я розривався між наукою та революцією, бо в мене на той момент було кілька доволі успішних спільних проектів зі скандинавськими та німецькими колегами. Перед Майданом я так довго працював над спільними проектами в Німеччині та Скандинавії, що вже майже вибирав візовий коридор. Мав постійний Шенген, дякувати Литовській Республіці, з якою мене пов’язує дуже давня історія: у 1991 році я був командиром українських добровольців на барикадах у Вільнюсі. Так от із литовським Шенгеном їздив по лабораторіях Західної Європи, треба було тільки стежити, щоб не вийти за межі коридору. Майже половину часу проводив за межами України. А тут у нас революція починається! А в тебе заплановано купу відряджень, купу робіт, і ти починаєш розриватися. Були всякі «веселі» історії.
Нічне побиття студентів мене застало у Вільнюсі. Там була конференція. Ранок, спускаюся в хол готелю, до мене підбігають першими білоруси, запитують: «У вас тепер теж як у нас?» — «Ви про що?» — «Вночі «Беркут» студентів розігнав, усіх побили». Я бігом в інтернет: точно. До мене підходить один із литовських депутатів і каже: «Слухай, швидко пиши заяву на політичний притулок, у вас же таке сталося…» А я йому:«Стривай, ви нас недооцінюєте. Я тут дивлюся свіжі новини, а вже на 12-ту годину дня навколо Михайлівського собору барикади, 30 тис. людей записуються до Самооборони, і ми ще подивимося, хто політичний притулок проситиме». Навпаки, кажу, вибачайте, люди добрі, я не те що не залишаюсь, а чи можна мені квиток перебити на сьогодні? Так я помчав на Майдан.
Далі подібна історія повторювалася ще двічі, тобто загалом тричі за нашу тримісячну революцію. Наступного разу мені пропонували політичний притулок у Фінляндії, куди я примудрився прилетіти, уявіть собі, 19 січня. От прилітаю я до Гельсінкі, а тут якраз «Вогнехреща» на Грушевського. 20-го числа, один день, я ще там попрацював разом зі своєю аспіранткою, потім у ніч із 20-го на 21-ше читаю в новинах, що тітушки вже пішли по дворах, палять машини. Кажу шефові департаменту: «Слухай, у вас тут якісь новини з України передають?». Він мені: «Так, у вас там жах. Я можу на місяць продовжити вам цей проект, посидьте попрацюйте, а якщо за цей час там не закінчиться, пишіть на політичний притулок, у нас легко дають. Фінляндія в цьому сенсі гостинна, залишишся в мене працювати». Ні, кажу, ти не зрозумів, навпаки, я тобі лишаю нашу аспірантку, не відпускай її додому поки що, а мені, будь ласка, квиток на сьогодні.
І так я з Гельсінкі через Ригу глибокої ночі прилітаю до Борисполя, мене зустрічає колишній однокурсник машиною, заскакуємо додому, перевдягаюся з європейського в майданівське, і близько 5-ї ранку 22-го числа ми з ним приїжджаємо заступати на вахту на Груші і якраз потрапляємо на першу стрілянину, під час якої вбили Нігояна. Так я знову проміняв політичний притулок на барикадні бої.
А далі, пригадуєте, було таке останнє затишшя перед фінальним акордом? Янукович оголосив нам два тижні на амністію. Я вирішив не марнувати час і змотався до Баварії, в Університет Фрайбурга, у нас там хороший проект був. Мене одразу запитують, мовляв, тобі на коли квиток назад? Я кажу: на 17 лютого, тому що в мене амністія закінчується. Яка амністія, ти про що? Пояснюю, що наразі я ніби як державний злочинець, тільки нам поки що оголосили амністію, 17-го вона закінчується. До німців довго доходило, а далі повторилася та сама історія: «Давай ми тобі на місяць ще продовжимо проект, у разі чого напишеш заяву про притулок, у нас легко дають». Кажу: «Ні, народ, ви не зрозуміли, як чесний злочинець я маю повернутися на місце скоєння злочину». Ввечері 17-го прилітаю з Фрайбурга, одну ніч ночую вдома, а зранку 18 лютого ми йдемо в так званий мирний наступ. Подальшу історію всі пам’ятають.
Так у мене й пройшов Майдан — жоден зі «спалахів» я не пропустив. А в проміжках, коли було затишшя, примудрився у два західні університети злітати. На жаль, усі ці проекти накрилися, бо якщо робити якусь паузу на час, доки в нас революція, то західні колеги ставилися з розумінням, ішли назустріч. Але ж далі я подався на фронт і написав усім: «Вибачайте, у нас війна, це може бути місяць, це може бути рік, це може бути два, тому сорі». На жаль, ті проекти так і накрилися. Ну нічого, потім було інше життя, інші проекти, набагато потужніші, але це вже, звісно, після війни.
-Ви пішли добровольцем в «Айдар».
— «Айдар» у той час діяв у Луганській області. Ми все літо 2014-го провоювали під Луганськом. Особисто для мене війна почалася 29 травня, коли я прибув до Половинкиного на айдарівську базу, а закінчилася 4 вересня, коли мене госпіталізували. Ось у цей проміжок увесь мій фронт і вклався. Я жартую, що воював як трієчник: три місяці фронту, три місяці госпіталів, орден «За мужність» третього ступеня, інвалідність третьої групи.
-А зараз можливий такий добровольчий рух в Україні?
— Звичайно. По-перше, більшість ще жива, попри всі втрати. А тим часом підростають ті, хто тоді був ще занадто юним, тож є ким доповнити й ким компенсувати ці втрати. Війна вже шостий рік іде, і ті, кому тоді було, скажімо, 15, зараз уже 20-річні юнаки та дівчата, повні сил. Виросло нове покоління, і воно не гірше за нас.
-Орден «За мужність» третього ступеня ви отримали у 2018 році?
— Так, у 2018-му. Військова бюрократія — це взагалі щось особливе. Перше подання з військової частини пішло у 2016-му. І от із 2016-го по 2018-й воно повільно повзло: військова частина — командування роду військ — Генеральний штаб — Міністерство оборони — Адміністрація президента. У самій АП пролежало мало не рік.
Нагорода все ж таки мене знайшла, але знайшла дуже кумедно. Це ж треба було, щоб відповідний указ вийшов саме тоді, коли я був у Південному океані, на борту корабля, за 15 тис. км від дому! Це було так несподівано: сидиш у радіорубці, навколо айсберги, читаєш новини і раптом дізнаєшся, що тебе орден наздогнав. Це не було фантастичним сюрпризом, бо я знав, що на нас, на цілу групу бійців, які захищали Георгіївку в 2014-му, є подання, яке десь по інстанціях ходить, але, звичайно, не відстежував, у чиїх столах воно місяцями лежить. Аж тут раптом так…
Ірина Кириченко, “Тиждень” (13.12.2019)