Антарктичний напрям досліджень один з пріоритетних для України, у якому наша держава поряд з дослідженням космосу та ядерною енергетикою, попри всі складнощі та затяжну економічну кризу, залишається на плаву. Подальше вивчення Антарктиди на станції “Академік Вернадський” дає змогу доступу до невичерпного джерела прісної води (близько 70% світових запасів), морських біоресурсів і цінних мінералів, це міжнародний престиж і перспектива брати участь у розподілі антарктичних багатств.
На початку 2018 року Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ) очолив кандидат біологічних наук Євген Дикий. Він має активну життєву позицію й воював на сході України. Євген досить тривалий час марно намагався потрапити до складу Антарктичної експедиції та взагалі вплинути на попереднє керівництво, аби процес добору дослідників став прозорішим. Отож тепер має всі шанси втілити свої задуми у життя, підняти антарктичні дослідження на новий щабель.
– Пане Євгене, з якими проблемами ви зіткнулися з перших кроків на посаді керівника Антарктичного центру?
— Я працюю вже сім місяців. Те, що поки вдалося зробити, якраз підпадає під визначення семимісячного. Далеко ще не ідеальне «дитя», але вже має шанс вижити. Якщо більш серйозно, то з чим я тільки не зіткнувся. Я в жодному разі не хочу мазати чорною фарбою своїх попередників, але були тут системні недоліки. Насамперед це певна закритість центру, мій попередник майже одноособово вирішував, кого він пускає в Антарктиду, а кого – ні.
Мої перші спроби як дослідника потрапити до Антарктиди датуються 2007 роком. І тоді виявилося, що Антарктичний центр — структура, що має певне коло “своїх”, а потрапити в це коло — процес, далекий від об’єктивності й прозорості.
Тоді, у 2007-му, з таких, як я, ображених на Антарктичний центр, згуртувалася доволі велика компанія, і ми зорганізували першу незалежну від НАНЦ антарктичну наукову конференцію, яка вийшла на диво представницькою, приїхало дуже багато науковців з різних країн світу, першим почесним гостем виступав Пітер Конвей з Британської антарктичної служби, світило полярної екології. Ми сподівалися, що в результаті НАНЦ стане більш відкритою структурою, побачивши, що в Україні є чимало науковців, які працюють або хочуть працювати в полярній тематиці, але не залучені до орбіти Центру. Проте, на превеликий жаль, результат був прямо протилежний — усі організатори конференції, і я зокрема, потрапили до чорного списку, і дорога в Антарктиду нам була перекрита.
— І що ж 
ви робили далі?
— Після цього чотири роки поспіль я намагався потрапити до складу української експедиції, а тоді махнув рукою, зрозумів, що поки не зміниться керівництво в НАНЦ, мабуть, цей напрям варто забути. Анекдот полягає у тому, що мені й на думку не спадало, що цим керівництвом колись стану я. На якийсь час я зосередився на тому, що було доступним для вивчення — екосистеми Карпат, Полісся і, звичайно, Чорного моря, бо я все ж таки передусім морський біолог.
Коли в 2015 році я став заступником директора з науки Українського наукового центру екології моря, отут я вже Антарктиду й пригадав, адже Міністерство екології є одним з органів виконавчої влади, відповідальних за Антарктичну програму, і ми спробували підняти цю тематику в Одесі. Але НАНЦ поставив умовою розвивати в Мінекології лише природоохоронний напрям, і нікуди більше не “пхатися”.
Аж раптом наприкінці минулого року від МОН надійшла несподівана пропозиція очолити Центр. Тож сьогодні переді мною стоять завдання, розв’язання яких вимагали учасники конференції ще 2007 року, — зробити рівні умови доступу до участі в Українській антарктичній програмі для всіх вітчизняних науковців, створити об’єктивні критерії оцінювання проектів, що будуть фінансуватися, хто потрапить до Антарктики за кошти платників податків, а хто ні. Щоб далі це не залежало від того, хто опиниться у цьому кріслі. Якщо мені вдасться це, то вважатиму, що сидів у ньому не марно.
— А що можна сказати про критерії об’єктивного відбору?
— Якщо ми говоримо про молодих дослідників, тут свої нюанси, важче оцінювати, але якщо про зрілих дослідників, усе дуже просто й жорстко: публікації, індекси цитування, імпакт-фактори, індекси Хірша, — вперед!
— А психологічна стійкість?
— Якщо йдеться про відбір зимувальників. Я мав на увазі фінансування наукових проектів. А це більша кількість людей, що можуть опинитися у Антарктиді на сезон, а багато кому й не потрібно безпосередньо там бути. Хтось може просто отримувати дані чи зразки й обробляти їх тут.
Що стосується добору тих дванадцяти мужніх людей, які поїдуть на зимівлю на цілий рік, отут якраз імпакт-фактори й індекси Хірша “роялю не грають”. Серед них, до речі, бувають і керівники наукових напрямів, але не це є головним завданням там. Вони мають певні рутинні, але дуже важливі функції, де важлива саме психологічна і фізична стійкість, щоб кожного дня точно за годинником проводити однакові вимірювання або певну роботу. Половина з них — це група забезпечення: дизеліст, системний механік, системний адміністратор, кухар. До речі, хлопці жартують, що насправді перший після Бога, – це не керівник, а саме кухар, бо від нього насамперед залежить атмосфера на станції і настрій усіх. А друга половина — це дослідники, які повинні підтримувати неперервний ряд спостережень, і дуже важливо, щоб не було провалів і щоб усі заміри проводилися за однаковою методикою, з однаковою точністю. І тут ми певною мірою королі Антарктиди, щоправда, королі спадкові, річ у тім, що нам дісталася британська станція “Фарадей” вже з дуже тривалими рядами спостережень. Параметри клімату, фізики атмосфери, озону — це те, що почали міряти британці з 40–50-х років минулого століття. Треба віддати належне, ми на жоден день не переривали ці ряди, ми продовжили їх усі, крім того, додали цілий ряд параметрів, які у британські часи не визначались. І таким чином, сьогодні саме Україна завдяки станції “Фарадей”—”Вернадський” має найтриваліші спостереження за цілою низкою параметрів атмосфери та клімату загалом в усій Антарктиці та Південній півкулі.
Отже, психологічні риси — дуже важливі для зимівників, які працюють на станції від дванадцяти до чотирнадцяти місяців. Бо життя на станції “Вернадський” — це як життя в Криму. Воно там чітко ділиться на сезон та несезон.
Три місяці сезону, коли відкрита вода, там кипить життя. Туди постійно заходять туристичні лайнери. Це було одним з моїх відкриттів, коли я надіслав листа до Асоціації туристичних операторів Антарктики, щоб прислали графік, які судна планують заходити на “Вернадський” наступного сезону. І мені надійшла табличка: 46 заходІв! Це за три місяці. Тобто в середньому через день заходитиме туристичний лайнер.
— А раніше вони ніколи не узгоджували?
— Коли запитували, завжди присилали. І я ж запитую не просто так. Адже на великих туристичних лайнерах, де 300—500 пасажирів, завжди залишаються вільні місця. І якщо знати це наперед, їх можна просити про перевезення сезонних дослідників. Тобто у великих туроператорів є певною мірою поняття соціальної відповідальності.
— Вони безкоштовно перевозять дослідників?
— Так. Тобто у такому разі наша справа — оплатити переліт до порту, а там вони сідають на борт, і далі вже безкоштовно. Великі туроператори розуміють, що роблять свій бізнес на континенті, який відведений для науки й досліджень, і тому для них справа честі хоч трошки допомогти науці. Зазвичай вони просять полярників, яких перевозять, прочитати туристам одну-дві лекції, розповісти про роботу на станціях, про те, що там досліджують.
Але таких місяців усього три, а далі, що називається, “белое безмолвие”. Коли стала крига, її засипало снігом – кораблі не ходять. І дев’ять місяців станція ізольована, і дванадцять людей весь цей час бачать виключно одне одного.
— І пінгвінів.
— Так, звичайно, пінгвінів, тюленів, морських леопардів. Тобто у цьому плані компанія різноманітна, гарна (сміється). Звичайно, пінгвінів люблять, але не можна не визнати того факту, що у британські часи було резервне джерело прісної води — озеро на острові. А за останні десять років пінгвіни настільки заселили береги цього озера, що воду з нього тепер брати не можна, бо вона інтенсивно “удобрена”.
— Легше опріснити морську воду?
— Так. Ми отримуємо воду виключно через опріснення морської. Але нікому не спадає на думку звідти їх прогнати, бо Антарктика — передусім для пінгвінів. Вдумайтеся: на початку 2020 року відзначатиметься 200 років відкриття Антарктиди. Всі інші континенти заселені людиною щонайменше 13 тисяч років. Тобто це насамперед найменш зіпсований людиною шматок планети. І дуже хотілося б якомога довше його таким і зберегти.
— Щодо стану фауни, яка нині ситуація?
— Завдяки природоохоронним заходам, усе більш-менш нормально. Відновилася популяція південних морських котиків, які є сьогодні найчисленнішим видом морських ссавців на Землі. До речі, й антарктичного криля, яким харчуються і кити, і південні морські котики, і пінгвіни. Його біомаса — найбільша на планеті. З приводу криля зараз точаться досить гострі дискусії, бо його їдять не тільки дикі мешканці Антарктиди, а й люди. Причому багато криля йде на крилеве борошно для аквакультури, тобто для годування лосося, якого ми купуємо в супермаркетах. Також з криля добувають ненасичені жирні кислоти й ряд інших речовин, які мають медичне та фармакологічне застосування. Якщо послухати риболовні компанії, то біомаса криля практично безмежна, весь виловити неможливо, скільки не лови, бо його мільйони тонн. Протилежний погляд висловлює “Грінпіс”. З точки зору еколога, маємо ситуацію, де жодна зі сторін у цій суперечці не оперує об’єктивними даними, бо їх просто немає. Це одне із завдань, яке за участю України починає розв’язувати світова наукова спільнота. Вперше з 2001 року буде виконана в цьому році за допомогою сонарів акустична зйомка скупчень криля у тому районі, де його найбільше виловлюють. Це море Скоша, південні Шетланди. Участь у програмі бере й один український риболовний траулер, який спеціально закупив потужні сонари й виконає зйомку за участю вітчизняних науковців.
Сьогодні промисловий вилов криля ведуть усього п’ять країн: Україна, Норвегія, Японія, Південна Корея, Китай. До речі, Росія не веде вилову, бо там “здохли” всі траулери, які були, хоча й розглядає можливість введення нових суден.
— А досліджують ті самі країни?
— Так, це один з принципів Антарктики: хочеш видобувати ресурси — вкладайся у дослідження та у природоохорону. А ще є й інша програма, теж за участю України, бо порахувати креветку в морі — завдання непросте, але можна судити про її кількість опосередковано. Річ у тому, що пінгвіни, які живуть на узбережжі Антарктики, переважно, усупереч нашому уявленню, харчуються крилем, а рибу ловлять тільки тоді, коли його бракує, бо криль ловиться простіше, він дуже калорійний, смачний. Так от, про збільшення або зменшення запасів криля можна судити опосередковано — з того, як пінгвіни розмножуються, скільки вони відкладають яєць, скільки пташенят вигодовують, скільки з них виживає. Цей проект я жартома називаю “великий пінгвінометр”. Ідея дуже проста, але реалізація доволі складна. Це ж треба постійно моніторити великі колонії пінгвінів, причому, щоб це були точні дані. Довкола всієї Антарктики вже стоять 54 автоматичні фотокамери, і програма розширюється. У ній бере участь більш як десять країн.
Велика кількість знімків зводиться у базу даних, але виникає складне технічне питання, яке ми розв’язали в Україні досить дотепно. Камера знімає автоматично, але для підрахунку треба розробити програму для розпізнавання образів, що є нетривіальним завданням, і це може коштувати дорожче, ніж увесь проект. Або альтернатива — до біса людино-годин: сидіти й механічно рахувати. Тож коли до нас звернувся Еколого-натуралістичний центр учнівської молоді, що вони хотіли б залучити школярів до дослідження Антарктики, ми сказали: “Йєс, ми тільки на вас і чекали! У нас є тисячі кадрів з «мімішними» пінгвінчиками. А у вас є сотні розумних старшокласників”. Ми з осені цього року починаємо цю програму. Старшокласники рахуватимуть пінгвінів, а наші вчені вже оброблятимуть дані, до чого теж може залучатися й молодь.
— Наскільки можливо вже сьогодні автоматизувати роботу станції? Тобто роботизувати виміри, які проводяться щоденно, щоб це не настільки залежало від людського фактора?
— Не всі, але значну частину — так. І, власне, ми сьогодні на шляху до цього. Ми вже зараз купуємо повністю автоматичну метеостанцію. Також ставимо автоматичний актинометричний комплекс для вимірювання сонячної активності. Цього у нас раніше не робилося. У планах на найближчі два роки — комплекс з вимірювання аерозолів у атмосфері, харків’яни нам поставлять метеорадар. А в мріях — замінити озонометр з нинішнього ручного на повністю автоматичний, але такий апарат коштує близько 250 тисяч євро. Решта приладів теж недешеві, метеостанція коштує більш як 50 тисяч, актинометричний комплекс — близько 30. Я розумію, чому автоматизацію досі не робили, адже в умовах українських зарплат вона невигідна. Це на Заході, коли зарплата дослідника становить основу бюджету будь-якого проекту, там вигідно один раз вкластися в нові автоматичні прилади, але зекономити на зарплатах. При кумедних же зарплатах українських науковців це не окупиться навіть за десять років. Виходить, як у армійському анекдоті: “Отут треба поставити автоматичний шлагбаум або двох тямущих майорів”.
— А чи встановлюються веб-камери, які могли б постійно передавати картинку зі станції в інтернеті для всіх охочих?
— Це неважко, складно зробити там якісний інтернет. Зараз станція підключена до супутникової мережі Inmarsat, яка забезпечує всі кораблі у відкритому океані, – це єдина мережа, що гарантує зв’язок у будь-якій точці планети, але вона й найдорожча. Там вартість передачі інформації така, що… До мого приходу, знаєте, який був ліміт? Я не уявляв, що таке може бути у XXI сторіччі. Один раз на тиждень текстові повідомлення приходили зі станції на НАНЦ, і один раз — у зворотному напрямі. Тому перша витрата, яку я змінив, — гроші на зв’язок. Раніше вибирали на місяць півгігабайта, а сьогодні ліміт становить 10 гігабайтів. Технічно можемо використати й більше, але тоді ціна виросте експоненційно. Зараз ми витрачаємо на зв’язок понад 3,5 тисячі доларів на місяць. Таким чином, принаймні люди можуть спілкуватися і зі своїми родинами, що психологічно важливо, бо ти вже не як у тюрмі. Навіть вистачає бодай раз на тиждень на розмови через месенджери. Але цього ніяк не вистачає на веб-камери, які є на станціях розвинених країн. І ми намагаємося розв’язати цю проблему. З другого боку, не так багато супутників з покриттям у цьому районі. Вибір насправді дуже невеликий. Якщо ми розв’яжемо це завдання, то з радістю повідомимо, і ви зможете теж онлайн рахувати пінгвінів.
— А зараз вже планується нова експедиція?
— У вересні ми оголосимо персональний конкурс на наступну зимівлю, що почнеться з березня 2019 року. Це буде відбір за здоров’ям та психологічними тестами. Далі буде тренінг, бо не поїдеш на станцію “сирим”, люди повинні звикнути жити разом.
А зараз, на початку антарктичного літа, я хочу поновити довгі сезони. Антарктичне літо триває повних три місяці. Насправді й бабине літо буває досить м’яким. З іншого боку, крига, буває, скресає тільки під кінець грудня, а от січень-березень — залізно робочі місяці. Між тим останні роки виходило, що через проблеми логістики була лише перезмінка зимівників, а сезонний загін працював лише ті кілька днів, що корабель стоїть на станції. Тобто весь сезон зводився до одного тижня. Ми будемо змінювати цю практику, щоб було, як у перші роки нашої програми, коли був свій український науковий флот. Поки розіслали “листи щастя” туристичним операторам, щоб і через них відправляти дослідників. Отож перший загін хочемо кораблем відправити у грудні, а міні-загони — туристичними лайнерами, і в березні відбудеться перезмінка. Таким чином, різні спеціалісти зможуть працювати від трьох тижнів до трьох місяців.
– Скільки ж це коштуватиме для платників податків?
— Досі Україна витрачала близько двох мільйонів євро щороку. Цього року трохи більше, ніж два мільйони, або 72 мільйони гривень. Це перший рік, коли вдалося спрямувати гроші не лише на операційні витрати, а й на капітальний ремонт (15 мільйонів). У цьому році будемо міняти дизель-генератори, які були встановлені ще 1980 року. Їх виробник хоче забрати собі у музей, бо ніде більше вони так довго не пропрацювали, причому безперервно! Це велике запитання до керманичів, але й величезна шана хлопцям, які весь час потроху техніку “підшаманювали”. Британці б так не змогли і вимагали б від уряду ремонт та заміну, а наші розуміють, що “вимагай-не вимагай — все одно підеш у гай”, тож щороку “чаклують”.
— Яку ще важливу техніку плануєте придбати найближчим часом?
— Під Харковом вже випробовується метеорологічний радар виробництва Харківського радіоастрономічного інституту, який наступного року поїде в Антарктиду. Їхнє обладнання закуповує NASA, а от в Україні поки ніхто ще не замовляв. До речі, й їхні антени стоять під Харковом, на “Вернадському” та на Шпіцбергені у норвежців, і хлопці з цих трьох антен міряють грозову активність у глобальному масштабі, цей “грозометр” допомагає відстежувати процес глобального потепління. А у львівській філії Інституту космічних досліджень розробляють найкращі у світі магнітометри, які не змінюють точність вимірювань у діапазоні температур від мінус 100 до плюс 100. Саме тому вони стоять на більшості супутників і NASA, і ESA, а також на американській станції на Південному полюсі. Ми наразі також оновлюємо у себе парк магнітометрів, звісно ж, беремо найкращі у світі — львівські. Нас намагаються зробити країною третього світу, яка вивозить пшеницю, а завозить високотехнологічну готову продукцію. Так, ми не можемо виробляти мільйони смартфонів, але наша ніша — це літаки “Мрія”, унікальні прилади. І в цій ніші ми ще кігтиками тримаємося, і або далі в неї застрибнемо, і будемо у тому світі, де Ілон Маск готується освоювати Марс, або остаточно скотимося до барж з кавунами та пшеницею.
— Я бажаю вам усе ж таки досягти реальних результатів та підняти дослідження Антарктиди на новий щабель, оскільки Україна демонструє свою вагу саме у високотехнологічних галузях: дослідженні космосу, ядерних технологіях, розробці програмного забезпечення.
— Так, і один з головних напрямів — дослідження Антарктиди, що дасть у майбутньому доступ до нових природних ресурсів та розуміння, як освоювати нові планети разом — адже саме система Договору про Антарктику наразі є єдиною дієвою моделлю того, як мають взаємодіяти держави, приватні компанії, громадські організації там, де нема жодної національної юрисдикції, на “нічийній землі”, саме така ситуація й у космосі. Але, приземлюючись, у мене є така амбіція, щоб на прикладі окремо взятої далекої станції продемонструвати, що стане з Україною, якщо перестати красти. Антарктична програма отримує 1% усього українського бюджету на науку. Тому я чітко розумію, що потрібно давати результати. Збережіть фінансування до 2020 року, і ми на прикладі НАНЦ відпрацюємо і покажемо, як правильно розподіляти ці кошти. І тоді можна буде говорити про збільшення фінансування у наступній програмі на 2021—2030 роки. Головне — уникнути зменшення фінансування, тому що потрібно переоснащувати станцію, чого не робили 22 роки. Якщо зберегти на наступні два роки фінансування “капіталки” по півмільйона євро, то до 2020-го станція знову стане “як ляля”, такою, як передали британці, але вже із сучасними технологіями. А ще дуже потрібен свій корабель. На жаль, науковий флот було втрачено. Але це шлях усіх країн, його придбання та використання удвічі збільшить витрати, а от ефективність досліджень зросте у десять разів! Шукаємо варіанти…
Герман Богапов, «Дзеркало тижня» (22 вересня 2018 р.)