Оригінал на Жителі Києва від 16.01.2023
Сергій Гоголь із квітня 2022 року перебуває в річній експедиції в Антарктиді, вивчає полярну фауну, а у вільний час плете зимові шапочки для команди. Пан Сергій — дивовижний чоловік, за спеціальністю він біохімік-онколог, працює в Iнституті експериментальної патологiї, онкологiї та радiобiологiї ім.Р.Є.Кавецького НАН України, а ще вміє розкласти таро і 15 років займався татуюванням.
Я народився не в Києві, на Вінниччині, але дуже часто тут бував, бо тут жили родичі моєї матері. Закінчив біофак Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Біохімія», потім була аспірантура в науково-дослідному інституті онкології, захистив дисертацію і вже 25 років працюю там.
АНТАРКТИЧНА МРІЯ
Бажання потрапити на станцію з’явилося ще в 1996-му році. В пресі прозвучала новина, що британці передали Україні антарктичну станцію «Фарадей», яка нині називається «Академік Вернадський». Я подумав: оце було б добре поїхати та попрацювати, проте гадав, що туди потрапити — це як полетіти в космос, фактично неможливо, і навіть не підозрював, що колись буде відкритий відбір фахівців. Але фоново весь цей час відзначав у пресі новини про полярників. А влітку позаминулого року у фейсбуці, здається, випадково натрапив на оголошення Антарктичного центру, що проводиться відкритий набір охочих механіків, метеорологів, біологів тощо. Я зацікавився і перейшов на сайт, почав вивчати інформацію. Думаю, ну нічого собі, хіба так можна було? Дуже здивувався, та вирішив спробувати, подав документи і от, бачите, я тут, у складі 27-ї Української антарктичної експедиції.
Шкода, що таке оголошення не потрапляло раніше на очі, я б, можливо, й раніше поїхав. А зараз був не те щоб ризик, а трошки сумнів, адже я найстарший в експедиції, у нас тут молодь в основному. Хоча вікових обмежень по відбору немає, тільки по здоров’ю — у нас був дуже жорсткий медогляд. І спочатку, звісно, співбесіда. Мені було, може, дещо складніше, тому що я біохімік і молекулярний біолог, а тут переважно для зоологів робота. Але я так собі подумав, що біохіміку легше стати зоологом, ніж зоологу біохіміком, тому спробував, позгадував університетські спеціальності з зоології та ботаніки, і все налагодилося.
На станції зараз 14 зимівників. Ми здружилися ще на польових зборах на Харківщині. Від’їзд був дещо тривожним, адже вирушали буквально через тиждень після початку повномасштабної війни. Але ніхто не відмовився від експедиції. Я живу сам, сім’ї у мене, на жаль, немає на даний момент, тож дозволу особливо ні в кого питати не довелося. На роботі відпустили, справи залагодив, і все — поїхав, не вагаючись. Ми виїхали до Польщі автобусом, потім добиралися літаками, два тижні були на карантині в Пунта-Аренасі, це чилійське портове місто, і потім на криголамі «Ноосфера» дійшли вже сюди. Протоку Дрейка пройшли легко, поміж циклонами, нам дуже пощастило, всі казали, що такий спокійний Дрейк рідко коли буває.
Я наперед приблизно знав, як тут усе буде, завдяки підготовці на польових зборах та з розповідей бувалих полярників, котрі їхали разом із нами.
Побут на станції відрізняється від звичного життя. На чітко встановлені за часом обід і вечерю має з‘явитися кожен, бо бейз-командор мусить бачити всіх зимівників станції, і якщо є якісь новини чи повідомлення, наприкад з України, він нам оголошує.
Кажуть, через такий режим харчування багато народу набирає вагу, а я навпаки — кілограмів 9 скинув. Вдома харчувався нерегулярно: зранку сніданок чи лише кава, на роботі цілий день, і як немає часу пообідати, то хіба вже аж увечері — не дуже корисно виходить. А тут кухар нам постійно таку смакоту готує, що неможливо не з’їсти.
А я на станції маю ще додаткові обов’язки барбера чи перукаря. Наші хлопці переважно бородані, то час від часу бородам і зачіскам даю лад.
КРАЇНА СНІГУ
Ми ступили на антарктичний берег 1 квітня. Найперше, що мене вразило, — це запах: тут трішки рибою, креветками пахне, а дехто каже, що гуашшю свіжою, фарбами чи щось таке. І це був трошки шок, новачки такі: о боже мій, як на птахофабриці! Але через день-два вже не звертали уваги, звикли.
На станції кожного дня роботи вистачає. Я збираю дані та вивчаю все, починаючи від зоопланктону — дрібненьких рачків, які видно тільки в мікроскоп і які складають основу харчового ланцюга більших тварин, і аж до китів. Тобто спектр дуже широкий: птахи, ластоногі, сcавці, вся фауна, яка тільки тут існує.
Звісно, взимку дуже короткий день — ледве три години: наприклад об одинадцятій трошки розвиднюється, а о пів на четверту вже темно. Але ніхто не скасовував роботу, яка проводиться в морі. Льодова ситуація сприяла, тож ми часто виходили в море на маленьких човнах, наші біологи і метеорологи опускають у море зонди, щоб виміряти кожен своє та відбирати необхідні зразки. Зараз ось забираємо проби снігу з різних точок на острові, тому що в цю теплішу пору, як пройдуть дощі, на снігу з’являються червоні водорості. Ми обов’язково беремо ці проби, бо це рідкісне явище і триває недовго.
Завірюхи були тривалі й величні, снігу рекордна кількість — вікон другого поверху не було видно взагалі, такий намет великий, і пінгвіни з цікавості інколи туди видиралися. До розкопування «джеті» (другий причал, яким користуються влітку — ЖК) спочатку не бралися, чекали тепла і почали прокопувати прохід до нього, лише коли настало літо і почало трошки танути. Мені було трохи важко фізично, тому що тут, в Антарктиді менша кількість кисню, ніж на континентах: в Україні, наприклад, близько 30%, а тут десь 20%. Тобто якщо вилізти на невеличку гірку, кисню вже не вистачає, хапаєш повітря, серце калатає.
А якщо пів дня покидати сніг, потім наступного дня лежиш пластом. Але, звісно, до всього звикаєш. У кожного учасника по всій території станції є ділянки, де він чистить сніг, от у біологів це «сліп» — основний причал, там човни, і періодично треба виходити в море. А бувало, що прокопали, а на ранок виходимо — намети ще більші, і починаємо заново. Проходи до важливих вузлів станції мусять бути розчищені постійно, щоб мати доступ до них цілодобово.
Періодично вирушаємо на інші острови (станція «Академік Вернадський» розташована на мисі Марина острова Галіндез, за 7 км від узбережжя Антарктичного півострова — ЖК), і там є різні види пінгвінів, наприклад, на острові Ялур мешкають пінгвіни Аделі, але й у нас маємо два їхні гнізда (якраз висиджують яйця, вже пташенятко одне є). У пінгвінів зараз дуже відповідальний період — пташенята, і вони там клюються добре, агресивні трошки, захищають гнізда від усіх сусідів. У нас на острові мешкає дуже багато пінгвінів Дженту, до цих можна трошечки ближче підійти, поспостерігати. Чінзтрап, або пінгвін антарктичний, тут буває транзитом (їхні гніздування неподалік, у Порт-Шарко), плавають де завгодно, виходять відпочити, на іншому кінці острова бачили до 16 особин. Пінгвіни у нас дуже милі та допитливі, можуть підійти буквально на пів метра, якщо стояти спокійно і не рухатися. Якщо посвистіти якусь мелодію, вони згуртовуються навколо і слухають. Так цікаво! Але різких рухів краще не робити, бо якщо раптово встати, то вони швиденько розбігаються.
Турбувати тварин не можна, це категорично заборонено. Ми туристів зазвичай сюди не пускаємо, вони навколо плавають, махають нам, ми їм у відповідь махаємо і далі працюємо. Антарктида — це великий заповідник.
Хоч яка тут станція розташована — чилійська, польська, британська, українська — це все заповідник, і тут бережеться кожна тваринка, кожне яєчко, кожна рослинка. Мохи топтати не можна, пінгвінів і тюленів турбувати, годувати, торкатися не можна. І треба дуже велике терпіння, наприклад, щоб яйце сфотографувати, зняти на відео, як вилуплюється пташенятко. Буває, сидиш непорушно кілька годин. Але добре, що пінгвін постійно встає, крутиться, поправляє щось, камінчики навколо себе. І ми ловимо та фільмуємо всі ці моменти. Пінгвіни всі з характером і дуже цікаві. Полярники розказують, що на нашому острові кілька разів бачили королівських та імператорських пінгвінів, які взагалі живуть з іншого боку Антарктиди. Ми теж дуже сподівалися, але, на жаль, не зустріли.
Кити дуже близько біля станції з’являються рідко. Один був тут, здається, тиждень тому, наша камера спостереження зафіксувала його. Буквально поруч, де в нас зберігаються човни, у протоці Мік, побачили спину кита. Вони зазвичай плавають де глибше і просторіше — у протоці Пенола, аж до острова Пітерман і далі, там їх найбільше, там вони харчуються. Вже приблизно з місяць, як кити тут регулярно. Я особисто бачив четверо відразу, а буває, по двоє плавають, видно їхні спини та хвости.
Взагалі реальність відрізняється від очікувань капітально. Їдучи сюди, я мав уявлення про Антарктику з фотографій і фільмів, а воно передає реальність відсотків на 20-30 від того, що можна побачити наживо.
Тут краса неймовірна, я ніколи не думав, що тут може бути так гарно. Особливо коли пливеш у човні, і ці гори на континенті, ці айсберги навколо! А якщо погода потішить сонцем, взагалі захоплює подих. Звісно, близько підпливати до айсбергів не можна категорично, бо він може в будь-яку секунду тріснути, обвалитися, перевернутися. Якось я робив огляд пінгвінів, вийшов на гірку, стою, роздивляюся, відпочиваю, і тут просто у мене на очах у протоці айсберг перевертається, а я не дістав мобілку. Не встиг.
Часто ми спостерігали гало. Це коли в атмосфері кристалики льоду заломлюють світло, і утворюється таке райдужне кільце навколо сонця чи повного місяця. Але найцікавіше було взимку, коли довгі ночі: якось видалася дуже ясна, тиха погода (тут це рідкість), і десь о півночі ми пішли на гору роздивлятися зіркове небо і фотографувати. Такого неба, як тут, не побачиш ніде, бо немає світлового забруднення. Я ніколи в житті не бачив південного неба, не впізнав жодного сузір’я. І ми як побачили ті зорі! Чумацький Шлях і туманність Андромеди, Південний Хрест, а ще Венеру, Юпітер і Сатурн. Ми там кілька годин пробули, не хотіли звідти йти — така краса навколо.
ПСИХОЛОГІЧНА СТІЙКІСТЬ
Завдяки інтернету ми не відрізані від світу, стежимо за новинами, спілкуємося з рідними. Нам тут тривожно, звичайно. Уже скільки часу пройшло, а тривога не затихає.
Щоранку хапаємося за телефони, читаємо новини з України, у кожного родичі, у кожного друзі. Тільки почитали, зразу ж до рідних пишемо: ви цілі? здорові? все нормально? живі? — і вже легше стає. Людське життя — найцінніше, що може бути в цьому світі. І це знищення людей не окупиться нічим і ніколи. У мене є близькі друзі, які загинули, науковець і ювелір, вони все залишили, пішли захищати Україну. Таких людей більше не буде. І коли бомблять наш прекрасний древній Київ, це неможливо, це просто неможливо пробачити і зрозуміти. Ось недавно, 31 грудня, постраждав мій рідний біофак. Нервуємо, переживаємо. Але розраджуємо один одного.
На зимівлю відбирають зокрема стійких психологічно. Тут полярники дуже позитивні й усі розуміють, раз ми вже сюди потрапили, то треба працювати і виконати свої завдання. Усі стараються. Ми ще жодного разу не посварилися, настільки тут підібралася чудова команда. Часто щось вигадуємо, граємо в дартс, у більярд (сам я не вмію, але поради даю хороші 😀), знаходимо різноманітні теми для бесіди. Ми можемо просто дуже багато спілкуватися, нам ніколи це не набридає.
Може, психологи підібрали людей так, що вони згуртовуються дуже швидко. Це важливо для нормальної роботи на станції, рік або й більше.
Наприклад, попередню зимівлю попереджали, що сталася війна в Україні і, можливо, наступна, тобто наша, зміна може не приїхати, а вони залишаться ще на рік. Але ми всі приїхали. Тепер ми чекаємо 28-му зміну — експедицію, яка має нас змінити у кінці березня — на початку квітня. Але от коли перейшло за Новий рік, настрій трошки змінився, бо все-таки майже рік тут, давно не бачили рідних, близьких, друзів, ми вже відчули, що скоро кінець нашого перебування в Антарктиді, і час пролетів дуже швидко, надто швидко.
Удома сподіваємося бути приблизно у кінці квітня — на початку травня. Я, наприклад, як приїду додому, буду відсипатися. Білі ночі не завжди дають виспатися, мусимо запинати фіранки на вікнах, бо сонце на небі тут майже цілодобово. Ось 21 грудня був найдовший день. Наприклад, перед Новим роком, десь перед Різдвом, одинадцята вечора, час спати, а сонце світить просто у вікно.
Зимівля в Антарктиді — таке не забувається. І люди не забуваються. Наш бейз-командор уже всьоме тут, четверо зимують не перший раз, усі решта — новачки. Тут усі яскраві особистості, є з ким і про що поговорити.
Наша команда із різних міст: найбільше з Києва, є із Закарпаття та Вінниччини, Харкова, Львівської, Івано-Франківської, Хмельницької областей. І буде дуже добре, якщо після повернення в Україну вдасться зібратися 21 червня (може, в Одесі, де тепліше, може, в Києві) і продовжити місцеву традицію Мідвінтер: оскільки тут 21 червня — це середина зими, маємо станційне свято, під час якого проводимо конкурси на свіжому повітрі: бігали в мішках на швидкість, і по драбині проходили, і на влучність стріляли. Потім, звісно, купалися в морі, всі горіли бажанням поплавати і якось дуже цікаво виходили на причал до моря, невеличка така вистава була, і занурювалися в море. Враження незабутні.
ТЕПЛИЙ КОНТИНЕНТ СПОГАДІВ
Я переїхав у столицю наприкінці 1993-го, у 21 рік, але був закоханий у Київ ще змалку і пам’ятаю, який він був раніше — зеленіший, романтичніший.
Є й найулюбленіші місця з дитинства. Це, звичайно, Гідропарк, там були такі атракціони, яких уже немає. Наприклад, американська гірка, дуже велика, гарна, і ми вистоювали багато годин черги, щоб покататися. Гідропарк — це перше.
Друге — звісно Хрещатик. Величні каштани. На Хрещатику, який я запам’ятав іще маленьким, було набагато більше каштанів, значно більше зелені. Зараз, звичайно, нечасто трапляється там гуляти, але оказії є, і йти Києвом по Хрещатику — просто чудово. Особливо навесні, коли цвітуть каштани. Хотів би, щоб у Києві зберігали дерева, як було за часів мого дитинства.
І третє — це історичні місця: Печерськ, Лавра, Софійська площа, узвіз, Поділ. Дуже люблю вулицю Десятинну, яка від Міністерства закордонних справ веде на Андріївський узвіз. Як виїжджаю погуляти і хочеться на Андріївський узвіз потрапити, я їду до Поштової площі, фунікулером піднімаюсь нагору, потім прохожу вуличку Десятинну, Андріївський узвіз. О, це особлива розмова, там чарівно! І Андріївська церква, в яку раніше було дуже важко потрапити, вона постійно перебувала на реставрації — на моїй пам’яті більш як двадцять років. Я потрапив туди маленьким і, побачивши чудове барокко Растрелі, був шокований. А вдруге відвідав її вже зовсім дорослим, і нічого не змінилося — Андріївський як був чарівний, так і залишається. Мені дуже подобається вулиця Сагайдачного, яка веде від Поштової площі до Контрактової. Дуже люблю там гуляти, там і старовинні будиночки, і пам’ятники чудові. І там є невеличкі ресторанчики, кафе, завжди заходжу до них спонтанно.
Загалом усюди в Києві можна знайти щось своє і цікаве, і щоразу це щось нове
Школярем я марив подорожами і хотів поступати на географічний. Але не справдилося: спочатку вступив до природничого факультету в Тернопільський педагогічний інститут (мені тоді вважалося, що викладати у школі — це дуже круто), бо поступити в Київ тоді було дуже важко, навіть мені, медалісту. У Тернополі я вчився до п’ятого курсу, а тоді перевівся на біологічний факультет у Київський національний університет імені Тараса Шевченка. І це було щастя. Студентство в Києві не скажу щоб було дуже сите, це середина-кінець 90-х, але стипендію яку-не-яку я отримував і, звісно, батьки допомагали — передавали продукти. Батьки є батьки. Жив у гуртожитку, але мене чомусь поселили з істориками. Було весело, з великою теплотою згадую ті роки. Після другого курсу почалося розподілення по кафедрах, я вибрав біохімію, у нас був невеличкий курс, я просто пропав — із головою заглибився у біохімію, це моє, і досі дуже люблю цю спеціальність.
Маю кілька хобі. Езотеричне — займаюсь таро. Років 4-5 тому знайшов колоду, вона в мене вже як музейний експонат, дуже зносилася. Зараз як у барі збираємося, то іноді розкладаю таро охочим.
А естетичне — тату. Перше зробив, коли мені вже під 30 було. Але весь час мусив те від мами ховати, бо вона була категорично проти. Я навчився робити татуювання і свого часу років 15 був майстром тату. Дуже люблю японські татуювання, вони масштабні, дуже яскраві, гарні, є на що подивитися. Орнаментальні, наприклад. Напрямків і стилів багато. Раніше я часто відвідував тату-фестивалі, а в Києві, наприклад, щороку наприкінці травня проводився фестиваль Tattoo Collection. Багато майстрів з’їжджалися, чимало з-за кордону: зі Скандинавії, Британії, Німеччини, Данії, — і було на що подивитися. Минулого року мав бути черговий фестиваль, але вже два роки його немає, та й у цьому році не знаю, чи відбудеться.
Може це через призму моїх дитячих спогадів, але в мене була дуже велика мрія жити в Києві, працювати. Київ — він не схожий на жодне інше місто. Це душа нашої країни, така прадавня колиска нашої культури і державності. Коли ідеш перший раз, десятий чи сотий або в Софійський собор, або в Лавру, або милуєшся чарівними каштанами, то закохуєшся в Київ ще більше. Тут можна тільки радіти, що ти все це бачиш. Важко уявити, щоб десь переїхати або не жити там. Неможливо, неможливо.