Українська Антарктика

6 лютого 1996 року на мисі Марина, острів Галіндез, британці опускають свій Юніон Джек і на його місці підноситься синьо-жовтий стяг. Станція «Фарадей» стає станцією «Вернадський», а Україна повертається до Антарктики.

Відтоді Україна належить до «елітного клубу» держав, які мають власні цілорічні станції в Антарктиці. Нині таких держав лише 20, здебільшого це передові держави світу.

До 30-ї річниці цієї події The Ukrainians Media cпільно з Національним антарктичним науковим центром зібрали спогади учасників перших антарктичних експедицій, а також зазирнули в майбутнє.

Я захоплююся наукою з дитинства. Спершу спробував вступити на ядерну фізику, але не пройшов. З другої спроби пройшов в університет вивчати астрономію. Відтак спустився нижче, до космічної геофізики, а згодом прийшов до атмосфери й клімату. Такий мій шлях — від зірок ближче до Землі.

9 червня 1993 року. Заснований Національний антарктичний науковий центр

Антарктидою я почав займатися завдяки товаришу Олександрові Андреєву. Він працював в Інституті геології під керівництвом Андрія Чебуркіна. Саме Чебуркін ще у 1993 році першим поїхав тоді ще на станцію «Фарадей», щоб подивитися, як вона працює.

Я був присутній на одній зустрічі, де обговорювали «Фарадей». Тоді Чебуркін згадав про Юрія Оскрета, інженера заводу «Антонов», і Петра Гожика, академіка НАН України, які просували ідею передачі станції Україні. Наступного ранку я долучився до них і повністю занурився у процес передачі станції, що тривав два роки. Цю історію можна назвати детективною, бо в будь-який момент цей процес міг зірватися.

Після розпаду Радянського Союзу всі радянські антарктичні станції забрала собі Росія. Україні пропонували взяти якусь з них в оренду, що виглядало як знущання, зважаючи на внесок українців в радянську антарктичну програму. В Антарктиді працювали харківські тягачі, а майже весь радянський антарктичний флот був побудований у Миколаєві.

У листопаді 1993 року Велика Британія розіслала ноту, що вирішила передати свою станцію якійсь країні, що не мала власної. Тодішній посол України Сергій Комісаренко дізнався про це й надіслав цю пропозицію до Академії наук України.

З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ ГЕННАДІЯ МІЛІНЕВСЬКОГО

3 лютого 1996 року, субота

Остання суботня вечеря разом із британською командою. Філ Крукес (кок) постарався наостанок, показав себе — приготував вечерю із шести страв. Вечеряли доволі сумно — британцям жаль розлучатися зі станцією, нам жаль розлучатися з друзями — англійці все-таки справжні й тямущі друзі.

Усі роботи з передачі станції в наші руки підійшли до кінця. Уже всюди працюємо тільки ми. Британці збираються, пакують свої речі і ящики. Друкують останні фотографії, п’ють останнє на станції Фарадей пиво. З 7 лютого уже ми будемо пити пиво на станції «Вернадський».

5 лютого 1996 року, понеділок

6 лютого 1996 року, 18:45

Британська команда розписується у моєму щоденнику — остання зимівля на «Фарадеї». Останнє шампанське британської команди у барі «Фарадей». Усі трохи втомилися. Результат двох років роботи, нервів і сивин, завершився успішно.

6 лютого 1996 року. Над станцією підняли Державний прапор України

6 лютого я подарував останньому британському бейз-командеру символічний фунт, а той вставив його у стійку бару, який і досі має назву «Фарадей». Британці із сумними очима прощалися зі своїм другим домом — ця станція для них особлива, спостереження тут тривали із 1947 року.

Так «Фарадей» став «Вернадським».

1996 — 1997 роки. Перша Українська антарктична експедиція

Перша команда складалася із 12 чоловіків. На станції панувала ідеальна чистота — всередині ми ходили лише в домашніх капцях. Це дивувало кількох полярників. Проте коли хтось затоптував підлогу брудними черевиками, я, як начальник станції, не кричав, а просто брав швабру та йшов витирати підлогу. Довго намагався привчити деяких членів команди сортувати сміття. Щосуботи британці перед вечерею змінювали робочий одяг на смокінги — ми теж вдягалися ошатно і йшли немов у ресторан на краю світу.

Антарктика— не лише про науку, романтизоване буття чи прекрасні краєвиди. Це й повільне виснаження: короткий світловий день, постійна темрява, сніг, який може перетворити вихід із будівлі на глуху снігову стіну. Іноді доводилося виходити через другий поверх, спускатися драбиною та відкопуватися лопатами.

З дому із собою я взяв комп’ютер, адже планував в експедиції завершити дисертацію, а ще фотографії, маленький талісман — жабку, які постійно возив із собою, поки не загубив. І, звісно, капці.

Британці нам залишили вдосталь їжі. У нас було півтори тонни муки, а от яйця закінчилися швидко — за ним сумували, як і за фруктами. Неможливо описати словами, яким було щастям побачити на Різдво банани й апельсини, які привезли туристи. А ще ми смакували котлетами із кальмарів (бо ніхто в команді не розумів, що робити з кальмарами, тож вирішили готувати з них котлети). Алкоголь був під суворим контролем, але двоє наших спеціалістів змогли в антарктичних умовах робили горілку — і на свята змагалися, чия горілка краща.

На завершення кожної експедиції ми передали символічний ключ від станції нашим наступникам.

Архівні кадри Першої Української антарктичної експедиції

Архівні фото Світлани Краковської

У нашу експедицію вирушили чотири жінки. Уявлення про чоловічу чи жіночу роботу зникли, були просто обов’язки, які треба виконувати. До Антарктики ми вирушили з Одеси на українському судні погоди «Ернест Кренкель». Їхали на рік, не знали до кінця, що на нас чекає. У перший ранок біля обмерзлих берегів я прокинулася від тиші. Вийшла на палубу й побачила сріблясто-сіре небо, камʼянисті невисокі острови, айсберги й спокійний океан. Сама станція ніби злилася з цим пейзажем — салатово-сіра, тиха, наче майже непомітна.

Зимівля в Антарктиці — життя в житті, де кожен день — це окрема історія

Зв’язок із рідними був рідкістю, тому саме відстань стала найскладнішим випробуванням. Роман Братчик дізнався про смерть батька в Україні — й навіть не зміг із ним попрощатися. Водночас на станції було відчуття родини — ми знімали кожну мить на камеру, яку купили разом. Цей фільм залишився на станції — як пам’ять для тих, хто прийде після нас.

Коли нам привезли першу капусту, пам’ятаю, що наша кухарка Галя трохи пересолила салат, але цього майже ніхто не помітив — так довго ми чекали на свіжі продукти. Я сумувала за молочними продуктами й за картоплею. Проте нас смачно годували. На початку кожен отримав по коробці із шоколадками «Чайка», та я свою навіть не встигла відкрити — оскільки добре зналася на комп’ютерах, колеги з експедиції за допомогу з технікою пригощали шоколадками.

Одеса, Україна — Монтевідео, Уругвай — Станція «Академік Вернадський», Антарктида

Я зустріла в Антарктиці свого чоловіка й батька наших дітей

Добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Мало хто проводить більш як рік на зимівлі, а Роман залишився для підтримки й допомоги другій експедиції. Ми прибули на причал напружені, навіть трохи налякані, а він стояв радісний та усміхнений. Ми швидко спрацювалися — я в нашій експедиції найкраще розумілася на комп’ютерах, до того ж мала диплом радіооператорки, а Роман був досвідченим радіооператором та інженером. Лазили по всіх відсіках станції, тягнули кабелі, з’єднували комп’ютери в першу локальну мережу, налаштовували передачу метеоданих. Він учив мене керувати човном — ми ходили між островами, течіями та льодовиками. Підкорювали разом гірські вершини, прибирали сніг навколо станції та саму станцію.

В Антарктиці немає побачень, кількох годин, щоб показати себе з найкращого боку, — тут ви разом 24 години на добу. Ви бачите одне одного в роботі й побуті: зосередженими, відповідальними, веселими, втомленими, пригніченими чи засмученими. Нас об’єднала не лише любов до техніки, альпінізму та пригод, а й знання англійської мови. Разом ми проводили екскурсії для туристів — за літо на двох прийняли півтори тисячі людей.

Коли ми причалили до порту в Україні, я вже носила під серцем нашу старшу дочку. У вересні без гучних церемоній уклали шлюб — замість весільної сукні я була у штанах для вагітних, куплених у Монтевідео.

Протягом мого року на станції було лише 27 ясних днів, а решта — дощі й сніг. Було багато роботи та досліджень моделювання хмар та опадів. Я побачила танення льодовиків. А приземна температура піднялася на два з половиною градуси за пів століття — рекордний темп потепління. Якщо раніше я сумнівалася в зміні глобального клімату, побачене змусило мене серйозно зайнятися кліматологією.

Антарктика продовжує змінюватися на очах. Це чудове місце, щоб зрозуміти, що кліматичні зміни — не абстракція, а реальність, яку можливо виміряти. Я продовжую аналізувати дані про хмари й опади, які збирають на станції. Ці дані допомагають вивчати явище атмосферних річок — повітряні течії, що переносять гігантські обʼєми вологи й тепла з субтропіків до полярних широт, зокрема до Антарктики, де випадають дощами, що руйнують льодовики. На планеті усе повʼязано: щоб прогнозувати клімат, треба розуміти, що відбувається в Антарктиці.

Для мене важливо, що Україна є суб’єктом в антарктичних дослідженнях. Через станцію ми доводимо, що наша країна має сильну науку. Наша планета може здаватися такою великою для нас, людей. Але повітряні маси й погода не знають кордонів. Вони вільні у своєму русі, лишень підлаштовуються під закони фізики, яких ми не можемо змінити. Знання про атмосферу та її збереження — це запорука виживання людства.