6 лютого 1996 року, о 18.45 за місцевим часом, над антарктичною станцією, що отримала назву «Академік Вернадський», замайорів прапор України.
Цій даті передували три роки колосальної роботи «чиновників від науки», дипломатів, вчених, завдяки ентузіазму та патріотизму яких Україна стала антарктичною державою. Це насамперед вчений-біохімік, на той час посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко та весь склад – усього двоє осіб – утвореного в 1993 р. Центру антарктичних досліджень (ЦАД): його директор, член-кореспондент НАНУ Петро Гожик, заступник директора Юрій Оскерет (з весни 1994 р. до ЦАД приєднався геофізик Геннадій Міліневський, який стане керівником Першої української експедиції на станції «Академік Вернадський»).
За рік до заснування ЦАД, 3 липня 1992 року, Президент України Леонід Кравчук видав указ про участь України у дослідженнях Антарктики, а 17 вересня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Постанову про приєднання України до Договору про Антарктику.
Звільнившись із пут Радянського Союзу, Україна прагнула бути представленою в Антарктиці. І мала для цього ґрунтовні підстави.
Так, за часів СРСР низка наукових установ Української республіки працювали на радянські антарктичні програми, чимало українців брали участь в полярних експедиціях СРСР, літаки Антонова транспортували вантажі радянських антарктичних експедицій (РАЕ), всюдиходи “Харьковчанка” були розроблені спеціально для підкорення Південного полюсу тощо. І навіть першою радянською жертвою крижаного континенту став українець – тракторист Іван Хмара з Полтавщини, він загинув 1956 року під час першої РАЕ.
Після розпаду Радянського Союзу Росія назвала себе єдиною правонаступницею СРСР, що дало їй одноосібне право розпоряджатися всіма активами за межами колишньої радянської імперії, в тому числі й антарктичними станціями. На прохання України передати одну з 12-ти станцій Москва відповіла відмовою.
Приблизно в цей час Велика Британія вирішила відмовитися від однієї зі своїх станцій – «Фарадей», що на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу (Західна Антарктика).
Головною в такому намірі була фінансова причина. У 1990-х Англія збудувала за 360 км на південь від «Фарадея» нову станцію «Розера», зі злітною смугою, тож утримувати дві в одному регіоні було нераціонально.
“Я написав листи у всі впливові державні інституції України з тим, що варто придбати станцію на цьому перспективному континенті. Та водночас, розуміючи проблеми з українським бюджетом, під час зустрічей з міністром закордонних справ Девідом Девісом, з яким був добре знайомий, почав наполегливо проводити думку про те, чи могла би Велика Британія допомогти молодій країні з придбанням “Фарадея”, – пригадує Сергій Комісаренко.– Ставлення британського істеблішменту до України було дуже позитивним, і Лондон почав розглядати таку можливість”.
Водночас тодішньому послу довелося немало зусиль докласти ще й до того, щоб переконати вищих урядовців у Києві прийняти станцію. Остаточне рішення гальмувала не стільки неповороткість бюрократичних структур, скільки катастрофічний дефіцит бюджету, адже економіка країни на той час увійшла в жорсткий період системної кризи, і утримувати, нехай і безкоштовно передану, станцію видавалося дещо сутужно.
Спонсором проєкту «Повернення України в Антарктиду» став Міжнародний фонд «Відродження», який виділив 12 тисяч доларів.
Чому Лондон передав станцію саме Україні, хоч, за словами пана Комісаренка, охочих купити її не бракувало, наприклад, Південна Корея? Вибір зупинили на Україні передовсім тому, що серед інших претендентів саме в нас була серйозна наукова база та вчені, спроможні продовжити дослідження, які вели британці на «Фарадеї»: гідрометеорологічні спостереження, геофізичні дослідження, вивчення озонового шару, явищ магнетизму тощо.
20 липня 1995 р. в Лондоні посол України Сергій Комісаренко та міністр закордонних справ Великої Британії Девід Девіс обмінялися дипломатичними нотами про передачу антарктичної станції «Фарадей», а директор ЦАД Петро Гожик і очільник Британської антарктичної служби (БАС) Бері Хейвуд підписали Меморандум про взаєморозуміння.
Згідно з цим документом, українська сторона взяла на себе зобов’язання впродовж 10 років продовжувати дослідження, розпочаті британцями, та передавати дані до БАС. Активна співпраця між НАНЦ та БАС триває і нині.
Завдяки коштам з проєкту «Повернення України в Антарктиду» перші четверо українських фахівців ще до підписання Меморандуму змогли ознайомитися зі станцією і попрацювати там разом з англійськими колегами з 17 грудня 1994 р. по 15 лютого 1995 р.
Слід підкреслити, що 1 УАЕ споряджалася більшою мірою завдяки зусиллям благодійників, зокрема і українських фірм, які надали свої послуги чи одяг для полярників. Проте цього було недостатньо. На щастя, у британських колег знайшлися запасні комплекти екіпірування, які вони охоче передали українцям, а також спеціальне спорядження (наприклад, для безпечного пересування по льодовиках), лижі.
Британці залишили не лише якісну наукову апаратуру та все обладнання з життєзабезпечення станції, а ще й безліч необхідного для життя в крижаній ізоляції: термобілизну, спеціальне взуття, ліки, побутову хімію, засоби гігієни, знаряддя праці, продукти та напої, верстати, телевізор, музичний центр тощо. «Жодного вільного квадратного метра на горищах. Аварійний склад був напакований одягом та реманентом, – згадує радист 1 УАЕ Роман Братчик. – Продуктів і напоїв, окрім, звісно, свіжих овочів та фруктів, вистачило б, мабуть, ще на рік».
Формування складу Першої української антарктичної експедиції, яка працюватиме на станції у 1996-1997 рр., почалося наприкінці серпня 1995 р. Хоча ядро її наукового складу ЦАД визначив раніше – геофізики Г. Міліневський, В. Бахмутов, метеоролог В. Ситов.
«Не було черг, жорсткої конкуренції і тим більше людей «за дзвінком згори», хоча від деяких кандидатів довелося відмовитися, передовсім через стан їхнього здоров’я. Також вкрай короткою була «лава запасних», – пригадує Володимир Бахмутов.
Добір учасників 1 УАЕ виявився доволі складною справою.
У посткомуністичній країні, де донедавна знання іноземної не належало до головних чеснот, непросто було підшукати людей, які були б не тільки фахівцями високого класу (таких не бракувало), а й мали високий рівень англійської.
Разом з тим ЦАД прагнув залучити фахівців з досвідом полярних експедицій. Таким чином, до складу 1 УАЕ увійшли гляціолог, професор Одеського гідрометеорологічного інституту Леонід Говоруха, який свого часу побував в радянських експедиціях на Землю Франца-Йосифа і в Антарктиду, метеоролог Олександр Янцелевич, учасник двох «зимівок» у складі 25-ої та 35-ої РАЕ, а також відомий мандрівник, фахівець з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко.
Передова група 1 УАЕ прибула на «Фарадей» 28 листопада 1995 р., щоб перейняти досвід у британців, навчитися підтримувати життєзабезпечення станції та проводити весь комплекс наукових досліджень.
До групи увійшли (на фото зліва праворуч): метеоролог В. Ситов, механік А. Сидорівський, майбутній начальник станції Г. Міліневський, радист Р. Братчик, геофізик В. Бахмутов. Останні троє з перелічених фахівців перед цим пройшли двотижневе стажування у великій Британії, в БАС. До Антарктиди вони дісталися на судні «Джеймс Кларк Рос», що обслуговує британські антарктичні експедиції і саме вирушало на станцію «Розера» та – попутно – на «Фарадей».
Наступна група учасників 1 УАЕ дісталася станції 30 січня 1996 р., остання – 7 лютого.
Від’їзд останньої групи ледь не зірвався, і керівництву ЦАД довелося докласти неймовірних зусиль, достукатися до найвищого керівництва держави та відрядити полярників у Антарктиду. Отож для логістики останньої четвірки 1 УАЕ Президент Леонід Кучма виділив президентський Ту-154. Літак здійснив чартерний рейс в Аргентину, несучи на борту полярників та кількох людей з групи супроводу.
Як уже зазначалося, 1 УАЕ майже не мала дублерів, отож коли В. Ситову з першої групи через несподівані обставини, пов’язані зі станом здоров’я, довелося відмовитися від «зимівлі», заміну метеорологу шукали буквально «на ходу».
Отже, так сталося, що вся команда зібралася разом 7 лютого, на наступну добу після того, як станція де-факто стала українською.
Ніхто з фігурантів цього знімка не береться стверджувати, що це і є перший спільний знімок команди 1 УАЕ. Але точно – один із перших. Зроблений він, ймовірно, наприкінці лютого-1996.
У верхньому ряду зліва праворуч: дизеліст Андрій Сидорівський, геофізик Володимир Бахмутов, лікар Володимир Павлик, кухар Володимир Рязанов, заступник начальника станції з технічних питань Павло Крушеницький, гляциолог Леонід Говоруха, метеоролог Владислав Тимофеєв, спеціаліст з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко; внизу: електрик Євген Гурьянов, радист Роман Братчик, метеоролог Олександр Янцелевич, геофізик, начальник станції Геннадій Міліневський.
Датою передачі станції Україні є саме 6 лютого. В той день зі щогли, встановленої неподалік метеомайданчика, урочисто зняли прапор Великої Британії.
Керівник останньої британської експедиції Данкан Хейг встановив це знамено над хатинкою Ворді (першою будівлею станції, зведеною в 1947 р.), що на сусідньому острові Вінтер.
Між тим, останній бейзкомандер «Фарадея» жартома зажадав символічної плати за станцію. «Я дістав з кишені монету в один фунт стерлінгів і віддав Хейгу. Він побіг до майстерні, вхопив інструменти і «вмурував» монету в дерев’яну стільницю бару «Фарадей», – згадує керівник 1 УАЕ Геннадій Міліневський.
Відтак було підписано акт про передачу станції та випито святкове шампанське в барі «Фарадей». Британська експедиція розписалася в книзі почесних гостей станції – і поспішила на гелікоптер, який доставив полярників до судна. На станції почалася нова ера, українська.
Фото з архівів учасників 1 УАЕ Геннадія Міліневського, Володимира Бахмутова, Романа Братчика, Владислава Тимофеєва.